РОЗДІЛ 2
Банківські системи в формуванні сучасних механізмів грошово-кредитного регулювання національних економік
Формування відкритої економічної системи ринкового типу в умовах інтернаціоналізації світового господарства зумовлює перехід до економічних методів управління, важливою складовою яких є різноманітні фінансово-кредитні важелі. Це посилює роль банків у створенні ринкової моделі функціонування країн з трансформаційною економікою і висуває на перший план необхідність глибоких перетворень у банківській системі і формування цілісного механізму грошово-кредитного регулювання економіки. Реальні можливості не лише подолання криз, але й послідовного переходу до нової якості економічного розвитку показує досвід використання різноманітних факторів економічного зростання у країнах із розвиненою ринковою економікою. У зв'язку з цим необхідне цілеспрямоване дослідження теоретичних засад та практичних результатів грошово-кредитного регулювання в економічно розвинених країнах. Це потребує, насамперед, з'ясування теоретичних принципів грошово-кредитного регулювання економіки і розкриття його внутрішніх механізмів.
Важливо відзначити, що у західних країнах із розвиненою ринковою економікою була розроблена грошова теорія, на основі якої базується грошово-кредитна політика держави. Причому грошову теорію не розглядають як щось відособлене від інших проблем економічної теорії. Вона пов'язана з усіма спеціалізованими розділами економічної теорії, включаючи теорію поведінки споживача, теорію фірми і теорію загальної рівноваги [311; 312]. Підхід до політики багато в чому визначається вихідними ідейно-філософськими передумовами, що лежать в основі різних політико-економічних течій і шкіл.
2.1. Концептуальні та інституціональні основи грошово-кредитного регулювання в умовах відкритої економіки
В економічній літературі є різні підходи щодо визначення сутності грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, котрі стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних видатків тощо. Проте такий підхід надто широкий і не дає можливості виявити специфіку грошово-кредитної політики та використати властиві їй механізми з найбільшим ефектом. У такому розумінні вона перетворюється лише в понятійне явище [418; 421; 298], що не дозволяє визначити основи грошово-кредитного регулювання в умовах відкритої економіки. Зустрічаються і надто вузькі визначення грошово-кредитної політики, наприклад, як сукупності заходів держави щодо забезпечення оптимального валютного курсу. За такого підходу сутність грошово-кредитної політики зводиться до одного з можливих варіантів розвитку регулятивного процесу, коли за її тактичну ціль обирається стабілізація валютного курсу [398; 407; 105; 257]. Усі інші можливі варіанти його розвитку залишаються поза увагою, що істотно збіднює механізм та результативність грошово-кредитного регулювання.
Найбільш прийнятним є визначення, яке відносить до грошово-кредитної політики комплекс взаємозалежних заходів, які впроваджуються монетарною владою в грошово-кредитній сфері з метою регулювання кон'юнктури і відтворювального процесу. Характер і зміст комплексу заходів визначається економічною стратегією суспільства і реальною ситуацією у народному господарстві. Дієвість грошово-кредитної політики обмежується її можливостями, визначення меж яких являє собою вкрай складне завдання економічної теорії. За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми спеціфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі.
Теорія грошово-кредитного регулювання економіки була сформована наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і мала різні напрямки. Деякі її представники, послідовники монетарної теорії циклу, у якості антициклічного рецепту пропонували при спаді економічної активності збільшувати кількість грошей в обігу, що викликає зростання цін, з яким асоціювався економічний підйом. В основі цієї концепції лежала кількісна теорія грошей. Інші економісти (А. Ган, Й. Шумпетер та ін.) - прихильники капіталотворчої теорії кредиту - головний засіб боротьби з депресією вбачали в розширенні кредиту банками, рекомендували його для стимулювання економічного розвитку [21].
У зв'язку з цим капіталотворча теорія кредиту А. Гана та Й. Шумпетера переросла в монетарну теорію кон'юнктури. А. Ган виклав її в статтях "Народногосподарська теорія банківського кредиту", "Основні принципи монетарної теорії кон'юнктури" (1920 р.), "Процвітання шляхом інфляції" (1953 р.) і в роботі "П'ятдесят років між інфляцією і дефляцією" (1963 р.). Аналогічні ідеї розвивав і Й. Шумпетер у книзі "Теорія господарського розвитку" (1934 р.) [374]. У цих роботах визначаються чотири головних моменти, від яких залежить кон'юнктура: попит, зайнятість, капіталовкладення і ціни.
Експансія кредиту, на думку Гана і Шумпетера, збільшує попит, веде до росту зайнятості і капіталовкладень, а також підвищує ціни на товари. Вони намагалися визначити вплив кредиту на напрямок, розмір і розподіл благ, вироблених у народному господарстві, вважаючи, що постійна висока кон'юнктура можлива. Однак під впливом економічних криз Ган і Шумпетер змушені були визнати, що регулювання розміру кредиту не може підтримувати безупинний підйом. Кредитну експансію вони стали оцінювати як суттєву, але не єдину умову руху циклу.
А. Ган і Й. Шумпетер вважали, що кредитна експансія окремих банків не може бути ефективною і що вона повинна здійснюватися кредитною системою країни в цілому за підтримки центрального банку. Надаючи великого значення дисконтній політиці як методу грошово-кредитної політики, вони стали виступати за сполучення кред