РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ВИКЛАДАЧА
ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
Феномен самореалізації викладача ВНЗ історично є закономірним наслідком, соціокультурним механізмом і одним із критеріїв суспільного розвитку людства. Сучасна епоха розглядає феномен самореалізації як потужний чинник прискорення суспільного прогресу в цілому.
У цьому розділі дисертації проблема самореалізації особистості викладача ВНЗ розкривається через декілька аспектів: лінгво-семантичний та логіко-методологічний аналіз поняття, визначення і систематизацію загальнонаукових і загально-педагогічних детермінант цього феномену, сутнісних ознак та основних механізмів його здійснення.
2.1 Методологія постановки проблеми самореалізації
особистості викладача
Аналіз еволюції феномена самореалізації привело нас до розуміння того, що на кожному історичному етапі самореалізація особистості виглядала якось особливо, відповідно до сходинки розвитку людства. Методологічно правильним ми вважаємо конкретно-історичний аналіз дослідження цього феномена на різних етапах його розвитку, оскільки разом із історією людства самореалізація особистості змінювалася, вдосконалювалася, відображаючи динаміку історичного прогресу. Тому вивчення самореалізації особистості сучасного нам викладача було б неповним без аналізу особливостей сучасної епохи.
Сучасна епоха - це епоха глобального розвитку науково-технічної революції, тотальної інформатизації та комп'ютеризації всіх сфер життя людства, яка вимагає високого рівня розвитку людини як суб'єкта цієї епохи.
Специфіка сучасної інформаційно-комп'ютерної епохи полягає в тому, що вона абсолютно змінює живу тканину самого життя, створюючи небачену раніше техніку і технології, немеханічні форми руху матерії, інформаційну інтенсифікацію всіх механізмів управління і пізнання, якісне перетворення продуктивної сили - людини. Така історична інновація неможлива без переосмислення людиною цих процесів та цілеспрямованої її діяльності. Це по-перше.
По-друге, як буде обґрунтовано далі, сучасна, за своєю суттю техніко-технологічна, інформаційна епоха відрізняється від усіх попередніх епох, які у своєму розвитку пройшло людство, постійним соціальним прискоренням, відсутністю заспокоєності, повільності, застою. Це відбувається завдяки тому, що основою сучасного соціуму є загальна динаміка: постійно поновлювана інформація, комп'ютерні технології, що невпинно прогресують тощо.
По-третє, відомо, що в центрі прогресу кожної епохи завжди стояла людина. Це означає, що будь-який прогрес може відбутися тільки в тому випадку, якщо він осмислений людиною. Механізм соціального розвитку полягає в тому, що людина спочатку усвідомлює соціальний розвиток, пристосовується до нього, прогнозує його, керує ним, адаптується до нього та самореалізується в ньому через зростання самосвідомості та особистісне самовдосконалення.
Свідомість людини створює всесвітньо-історичний процес і разом з тим самовдосконалюється в ньому. Без людини немає прогресу, немає розвитку. "Усякий прогрес є реакційним, якщо гине людина", - стверджує поет А. Вознесенський. Тому усвідомлення загального розвитку, постійне самовдосконалення і самореалізація людини - це внутрішній механізм і ключ до загального руху цивілізацій за вектором прогресу. І, в першу чергу, все це стосується викладача ВНЗ, який знаходиться не просто в центрі, а в епіцентрі прогресу, оскільки виховує еліту нації.
По-четверте, сучасну інформаційну епоху західні соціологи називають "інтелектуальною епохою", "епохою знання", "епохою вічного навчання". Це означає, що сучасна людина, щоб бути адекватним суб'єктом такої епохи, повинна вчитися протягом усього життя. Складність у тому, що соціальні процеси, які прискорюються, вимагають швидкого оволодіння ними, ефективного їх пізнання. Інакше кажучи, щоб устигати за історико-соціальним і науково-технічним прискоренням, людина сама має прискорено навчатися, адаптуватися до нових історичних умов існування і прискорено самовдосконалюватися. Це аксіома сучасної епохи та її відмінність від попередніх.
По-п'яте, є цілком зрозумілим, що вищеназвані властивості сучасної епохи вимагають і більш досконалих провідників-адаптантів цієї епохи. За всіх часів вони називалися Вчителями (викладачами). Століття високих технологій може адаптувати до себе тільки такого викладача, який здатний до швидкого самовдосконалення і професійної самореалізації. Усі інші викладачі, які не встигають за соціально-історичним прискоренням, не здатні самовдосконалюватися й самореалізовуватися в межах століття високих швидкостей, закономірно не зможуть бути Вчителями, щоб вести за собою інших і навчати їх діяти в умовах цього прискорення. Тому у процесі дослідження проблеми самореалізації особистості викладача, ми природно виходимо на розуміння історичного зв'язку й зумовленості таких двох феноменів, як динаміка історичного прогресу та динаміка саморозвитку і самореалізації викладача, який навчає інших жити в умовах цього загального постійно прискорюваного прогресу.
По-шосте, ми вважаємо, що важливою рисою й особливістю викладача інформаційної епохи є уміння швидше за інших опановувати інформацію, нові знання і, перетворюючи їх у технології соціального прискорення, навчати цьому інших.
По-сьоме, освіта повинна бути тією соціальною силою, яка наповнює зміни, що відбуваються в суспільстві, гуманним змістом. Викладач повинен своєю головною місією вважати гуманізацію освітнього середовища, яка досягається за умов активності суб'єктів навчального процесу, включенням їх у творчу діяльність, що спрямована на освоєння і перетворення навколишньої дійсності, оскільки перетворюючи середовище, людина перетворює саму себе. Гуманізація освіти пов'язана з розвитком творчих можливостей людини, створенням реальних умов для збагачення інтелектуального, емоційного, вольового і морального потенціалу особистості, стимулюванням в неї прагнення розширити межі саморозвитку і реа