РОЗДІЛ 2
Історико-культурні умови музично-видавничої
діяльності на Наддніпрянській Україні
в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
2.1. Вплив соціально-економічних, політичних та культурних факторів на
музично-видавничу діяльність Наддніпрянщини
Складовою частиною історії української культури є книговидання в галузі
музичного мистецтва, яке набуло активного розвитку на території підросійської
України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
На культурний розвиток українських земель, відомих в історії під назвою
Наддніпрянська Україна, де територіально об’єднані великі історико-географічні
регіони: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ, впливали певні
чинники, зумовлені існуючими політичними, соціально-економічними та культурними
обставинами, що склалися за часів її приналежності до Російської імперії.
“Влившись в чужу державну організацію, – зазначав М. Грінченко, – український
нарід не міг не почувати на собі її культурних впливів; не будучи хазяїном на
своїй землі, український нарід не міг творити життя так, як його він бажав”
[47, с. 176].
Колонізаторська політика, котру проводив царський уряд щодо України, викликала
рішучий протест населення і активізацію українського національного руху, який,
власне, й створив основу українського відродження в ХІХ – на початку ХХ ст.,
котре класики української історіографії охарактеризували як комплекс подій і
явищ, пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення,
пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей
культурного життя українців [228, с. 18-28]. У зазначений період відбувається
процес становлення і консолідації української нації.
За цих умов зростає значення українського книгодрукування як соціального та
культурного явища, зокрема в галузі видання музичної літератури. Книга, як
фактор національної культури, з кожним роком проявляє себе все активніше,
впливає на формування громадської думки, національну свідомість, смаки та
культурний і освітній рівень широкого кола споживачів, а також відчуває на собі
вплив суспільно-політичних, економічних та культурницьких процесів, котрі
відбувалися в країні в період, що розглядається.
У другій половині ХІХ ст. влада в Росії переживала загальну кризу системи та
опинилося перед загрозою революційного вибуху. Поразка у Кримській війні,
зубожіння значної частини населення, піднесення антикріпосницького руху,
помітне відставання Росії у економічному розвитку та військовій справі від
розвинених європейських держав, наростаюча критика царизму з боку прогресивних
кіл суспільства та європейської громадськості за збереження кріпосницьких
порядків та станової системи спонукали уряд до проведення кардинальних реформ
щодо внутрішнього устрою Російської імперії.
В зазначений період Наддніпрянська Україна територіально входила до складу
Російської імперії і становила з нею єдине економічне ціле, господарство
України було інтегроване у всеросійський ринок.
Реформа 1861 р. стала головним чинником розвитку країни у другій половині ХІХ
ст. Незважаючи на непослідовність та суперечливість реформи, саме вона створила
умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні, внаслідок чого відбулися
зміни в усіх сферах соціально-економічного життя.
Селянська реформа, що офіційно була покликана полегшити долю селян, проводилася
з максимальним урахуванням інтересів поміщиків, що зумовило її обмежений
характер. Скасування кріпацтва, не ліквідувало основу економічної могутності
поміщиків – їхнє право власності на землю, а залишило селянина в стані умовної
залежності від поміщиків. І хоча цей стан був проголошений тимчасовим, він
тривав аж до реформ Столипіна, оскільки відповідав консервативним ідеям
монархії.
Поступово в сільському господарстві відбувається перехід від станової до
капіталістичної земельної власності. Але залишки феодальних відносин – великих
поміщицьких латифундій, наявність селянського землеволодіння, що передбачало
використовування селянина як наймита з наділом, тягар викупних платежів, все це
стримувало розвиток капіталізму на селі, загострювало соціальні суперечності.
Скасування кріпацтва супроводжувалося цілим рядом реформ, які були покликані
пристосувати внутрішнє життя країни до нових умов, зокрема, у 1861-1866 рр.
було здійснено судову реформу, внаслідок чого судочинство перетворилося на
незалежну сферу управлінської системи; засновано земства, котрі у ХІХ ст.
проводили повсякденну роботу щодо підвищення рівня господарського й культурного
життя, відстоювали конституційну ідею; проголошено скасування цензури.
Серйозного реформування зазнала освіта. У 1864 р. уряд прийняв “Положення про
народні училища”, згідно з яким запроваджувалася єдина система початкової
освіти, а школи всіх відомств, окрім духовних закладів, що підпорядковувалися
сенатові, називалися “народними училищами” та підпорядковувалися Міністерству
освіти. Відтепер в них могли навчатися діти всіх соціальних верств. Середні
школи перетворювалися на класичні та реальні гімназії, випускники яких могли
продовжувати освіту у вищих навчальних закладах. За статутом 1868 р.
передбачалися прогресивні зміни і у вищій школі – університетам було надано
певну автономію (право вибору ректора, деканів, збільшення кількості кафедр,
викладачів тощо).
У 1864-1874 рр. було проведено військову реформу, відбувся поділ території
країни на військові округи, рекруцтво було замінено загальною військовою
повинністю, значно скоротився термін військової служби.
Суспільно-політичні реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. відкрили шлях запізнілій
індустріалізації.
В процесі буржуазної модернізації в Україні було
- Киев+380960830922