РОЗДІЛ 2
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ФАКТОР ПІДТРИМКИ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ ЕКОНОМІКИ В ГЛОБАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ
Вплив держави на національну конкурентоспроможність був завжди достатньо вагомим, більше того, чітко визначеним і певним чином цілеспрямованим. У глобальному середовищі роль держави якісно видозмінюється і стає все більш неоднозначною: з одного боку, суттєво нівелюються державні регулятори суто економічного характеру, а з другого - зростає їх роль у безпечному, соціальноорієнтованому розвитку. Важливо дослідити еволюцію в підходах і методах впливу держави на економічний розвиток, виявити можливості, доцільність і межі державного регулювання для забезпечення умов національної конкуренто-спроможності.
2.1. Еволюція в підходах і методах впливу держави на економічний розвиток
Необхідність посилення ролі держави в забезпеченні економічного зростання і соціальної стабільності стає дедалі більш очевидною, на чому наголошують як теоретики, так і практики. Можна погодитися з І. Богатирьовим, який підкреслював, що "за сучасних умов глобального розвитку саме забезпечення сприятливих позицій для окремої держави в системі міжнародного поділу праці постає ключовим фактором такої соціальної політики в державі, яка забезпечує повноцінне функціонування різних сфер суспільного життя" [60, С. 61]. Про зв'язок між соціальним фактором та економічною ефективністю написано в економічній літературі чимало. Див., наприклад: [61; 62].
В сфері керування конкурентоспроможністю для України першорядне значення має досвід високорозвинених країн. Адаптація їхніх методів повинна стати компонентом стратегії національного розвитку, як це має місце, наприклад, у Польщі. Глобальне відставання постсоціалістичних країн у питаннях конкурентоспроможності перетворює цю проблему на одну з найголовніших задач державної політики.
Як показує міжнародний досвід, а також аналіз реальних потреб розвитку транзитивних економік, державі потрібний гнучкий і динамічний підхід у використанні своєї влади як регулятора для застосування різноманітних методів економічної політики, що дозволяють компенсувати дефекти ринкового механізму, підтримати макроекономічну рівновагу економічної системи в цілому.
Економістам, що ратують за максимально лібералізовані підходи до економіки, ортодоксальне трактування процесів саморегуляції ринкових механізмів, буде доречно нагадати висловлення та думки навіть достатньо запеклих "ринковиків". Так, один з основних ідеологів ліберальних соціально-економічних моделей Ф. Хайек, обґрунтовуючи в одній із своїх праць необхідність максимально повного використання ліберальних моделей [63], в іншій відзначає, що лише вульгарний підхід, який тільки компрометує саму ідею вільного ринку, припускає, що усе робиться само по собі, під впливом "невидимої руки" (Див., наприклад: [64]). В. Новицький відзначав фіктивний характер лібералізації, особливо наголошуючи на "її вибірковий характер, а точніше - подвійний стандарт в її лобіюванні та проведенні відповідних заходів національного та міжнародного рівнів". При цьому наголошується на тому, що апологія глобалізації та економічної лібералізації "базується не на правдивій інформації, не на врахуванні реальних процесів у житті суспільств", а на декларованому характері лібералізації, на "уявленнях про те, чим це явище (глобалізація вкупі з лібералізацією, прим. С.П.) могло б бути" [65, С. 7].
Дійсно, розвиток конкурентоспроможної економіки вимагає проведення послідовної державної політики, у відповідності до чітких орієнтирів щодо каналізації впливу на ринкові структури. Це повинно забезпечити конкурентні переваги в міжнародній сфері, допомогти провести необхідні структурні реформи. Зміст та нагальність цих перетворень полягає в тому, що в умовах навіть часткової відкритості національної економічної системи відносини із зовнішнім світом ставлять економіку країни або в положенні переможця, або в положенні переможеного. За сучасних умов при виробленні державної регулятивної стратегії слід враховувати й те, що особливу небезпеку для національного розвитку становить стихія світових валютно-фінансових ринків. У цьому зв'язку О.Татаренко підкреслював, що "процеси глобалізації фінансової сфери не лише призвели до вільного, неконтрольованого переміщення величезних грошових потоків через національні кордони та формування глобального фінансового ринку, а й до зміни функції грошей в світовій економіці", причому "гроші самі перетворилися на товар, а спекуляція на зміні валютних курсів в найбільш вигідну ринкову операцію" [66, С. 325].
Слід враховувати, що світові гроші в умовах глобалізації по своєму обсягу істотно перевищують гроші національних економік, а транснаціональні корпорації виконують функцію своєрідних пилососів, що забезпечують перекачування цих грошей через національні кордони. Це, власне кажучи, і приводить до зміни балансового співвідношення економік різних країн. За рахунок цих переливань певні держави збагачуються, а інші дуже швидко стають ще біднішими. Ряд авторів, зокрема відомі українські дослідники Д. Лук'яненко та О. Білорус відзначали нездоровий характер лібералізації та глобалізації: "Злоякісна і загрозлива логіка сучасної глобальної економіки полягає і в тому, що якщо багаті стають ще багатшими, то бідні стають ще біднішими", причому підкреслювалося, що якщо "в 1960 р. 20% найбагатших людей світу отримували доходів у 30 разів більше, ніж 20% найбідніших людей", то "в 1960 р. це співвідношення виросло до 60 разів" [67, C. 44].
Причому йдеться не про таку державну політику, що переслідує якісь абстрактні національні інтереси, а про вповні конкретну підтримку національних компаній. Саме "виростити" національні компанії, зумівши швидко забезпечити конкурентний відбір найсильніших (як це робили в США в 70-80 р. минулого сторіччя), випустити їх у світове середовище і кваліфіковано підтримати - от у чому полягає одна з найголовніших задач держави. У суку