РОЗДІЛ 2
Чинники формування характеру трудових відносин у сільському господарстві
України у період непу
2.1. Соціально-економічне становище селянських господарств України
Період непу характеризувався всебічним підйомом сільськогосподарського
виробництва України. Заміна продрозкладки продподатком, дозвіл вільної
торгівлі, зняття заборони на оренду землі та найм робочої сили стали активними
факторами розвитку продуктивних сил села.
В 20-ті роки у сільському господарстві України панівне становище посідали
дрібнотоварні селянські господарства, позначені досить виразною майновою
диференціацією.
В силу цілого ряду факторів існувала також тенденція до постійного збільшення
кількості селянських господарств: 1921 р. – 4399 тис., 1922 р. – 4413 тис.,
1923 р. – 4793 тис., 1924 р. – 4873 тис., 1925 р. – 4961 тис., 1926 р. – 5055
тис., 1927 р. – 5115 тис., 1928 р. – 5174 тис., 1929 р. – 5212 тис. [74, 10].
Таким чином, тенденція до зростання числа господарств мала виразно стабільний
характер. Слід відзначити, що на неї практично не впливали ані негативні, ані
позитивні народногосподарські процеси, як то посуха 1921 р., „ножиці цін” 1923
р., введення єдиного сільськогосподарського податку, легалізація оренди землі
та найму робочої сили, грошова реформа 1924 р., падіння купівельної
спроможності червінця (1926-1927 рр.) і повернення до насильницьких методів
хлібозаготівель взимку 1928 р.
В основі цього явища лежали дві головні причини. Заможні багатопосівні
господарства, формально поділившись всередині двору на два, а то й на три
окремі господарства, діставали юридичну можливість уникнути відібрання
земельних лишків понад встановлені після революції „норми залишення” на одне
господарство, які обраховувалися як максимум землі на двір в перерахунку на
їдців. До поділу вдавались і незаможники. Поділивши господарство, вони
розраховували в ході подальших аграрних перетворень отримати право на прирізку
землі з так званих нетрудових фондів. В перерахунку на їдця у такому разі
припадало більше землі, ніж при наділі на родину до її розподілу [52, 25-26; 6,
19; 158, 34-36].
За даними відомого економіста-аграрника М. Гуревича, природній щорічний приріст
господарств – 18 нових господарств на 1000 існуючих. Натомість в Україні 20-х
років приріст перевищував вказану наукову норму на 72% [158, 26-27].
Про сутність здрібнення господарств, що утворилися шляхом поділів, можуть
свідчити дані динамічних обстежень ЦСУ: у 1924 р. з кожних 100 розділених
господарств поділились на два господарства 93,4, на три – 5,8, і на чотири і
більше господарств – 0,8 господарства [8, 22]. У результаті розподілів 56%
господарств перейшли у нижчу майнову групу, 34% залишились у своїй групі і лише
10% перейшли у вищу групу [136, 325-326]. Це логічно супроводжувалось помітним
зменшенням чисельності селянської родини. Так, за період з 1917 по 1926 р. це
зменшення становило 6% у групі найзаможніших господарств і 26% у групі
найбідніших [52, 25].
Слід однак зазначити, що селянські двори з великим числом робочих рук при
наявності достатньої кількості землі та інших засобів виробництва відзначались
вищою продуктивністю, ніж ті, що мали таку ж площу землі, худоби та реманенту,
але менше робочих рук. Тому вигідність сімейної кооперації стримувала процес
дроблення дворів, що належали до багатопосівної групи.
Головним джерелом існування типового селянського господарства було рільництво.
В умовах загальної відсталості аграрного сектору економіки, примітивності його
технічного забезпечення, від того, як забезпечене господарство землею, у
вирішальній мірі залежала ефективність сільськогосподарського виробництва,
здатність селянина забезпечити родину необхідними продуктами харчування та
грошовими прибутками для задоволення всіх інших потреб сім’ї та двору. Перехід
переважної частини поміщицьких земель після революції в руки селян не
ліквідував земельний голод в Україні. Прирізки, які селяни отримали в
результаті націоналізації земель та наступних аграрних перетворень, в цілому
мало збільшили селянське господарство.
Слід також зазначити, що перехід земель поміщиків та частини найбільш заможних
селян в руки бідноти та нижчих прошарків середняцтва протікав паралельно з
помітною аграризацією країни, викликаною спадом промисловості та поверненням
частини населення з міста в село. Як наслідок, досить значна частина землі в
Україні в 1917-1923 рр. була поділена між безземельними селянами та прийшлими з
міст, що викликало посилений ріст кількості господарств. Внаслідок цього на
середину 1923 р. більше половини господарств України залишались малопосівними
[49, 19]. Про це свідчать матеріали нижче приведеної таблиці.
Табл. 2.1.1
Групування селянських господарств України за розміром земельного наділу у 1923
році (у %)*
Посівні групи
% господарств у групі
Безпосівні господарства
З посівом від 1 до 3 десятин
З посівом від 3 до 9 десятин
З посівом від 9 і більше десятин
3,17
58,02
33,95
4,86
*Таблиця складена за: Лях Р.Д. Розв’язання аграрного питання в Україні
(1917-1923 рр.). – К.-Донецьк: Вища школа, Головне вид-во, 1975. – С. 88;
ЦДАГО, ф. 1, оп. 20, спр. 1888, арк. 104.
Матеріали таблиці свідчать, що найбільшу групу за землезабезпеченістю складали
господарства із наділом від 1 до 3 десятин. Багатопосівні ж господарства (із
посівною площею понад 9 десятин) складали менше 5% загальної чисельності
господарств України.
І в наступні роки, не дивлячись на скорочення кількості малопосівних
господарств, їх частка залишалась значною. Про це переконливо свідчать
матеріали, які характеризують динаміку селянського землеволодіння у на
- Киев+380960830922