РОЗДІЛ 2
ЦІЛІСНІСТЬ ТА РЕГІОНАЛІЗМ У ЗДІЙСНЕННІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ В УСРР
2.1 Нова національна політика у призмі комуністичних догматів:
концептуально-теоретичні та партійно-директивні засади коренізації
(українізації) в УСРР
Нова національна політика, задекларована більшовицькою владою у 1923 р.,
подібно як і нова економічна політика (НЕП), не зовсім вписувалася в офіційні
догмати марксистсько-ленінської ідеології. У зв’язку з цим, нагальною потребою
для керівництва СРСР та керівництва УСРР стало вироблення нового (або ж
модернізація старого) теоретичного підґрунтя національної політики.
Серед більшовицьких документів, в яких уперше була порушена проблема
коренізації в Україні, дослідники виділяють “Лист до робітників і селян України
з приводу перемог над Денікіним” В. Леніна (грудень 1919 р.) [279, 32] та його
ж резолюцію “Про радянську владу на Україні” (листопад 1919 р.), затверджену
VІІІ-ю Всеросійською партійною конференцією [279 32; 78, 80]. Першими
законодавчими актами радянської влади стосовно національної політики в Україні
стали постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду “Про обов’язкове
вивчення у школах місцевої мови, а також історії та географії України” від
9 березня 1919 р. [279, 34; 52, 104] та постанова ВУЦВК “Про вживання в усіх
установах української мови нарівні з російською” від 21 лютого 1920 р.
[279, 35; 78, 81; 79, 61].
21 вересня 1920 р. постанову про впровадження української мови у школах і
радянських установах прийняла РНК України. Згідно з її змістом, надзвичайно
відповідальна місія покладалася на Наркомат освіти республіки. Вона полягала у
забезпеченні національної політики більшовиків необхідною кількістю освітніх
закладів (в тому числі вечірніх шкіл), підручників, газет і, зрештою,
необхідним українізаційним персоналом [279, 35; 78, 81].
Оскільки проблем із національним питанням вистачало (до того ж, досить важко
було вирішувати його в умовах громадянської війни), більшовицька партійна
організація України вдалася до теоретичного обговорення нової національної
політики на пленумах у листопаді 1920 р., – з перервою більше як на рік, – у
лютому і жовтні 1922 р., а також на І-й Всеукраїнській нараді КП(б)У, чисельних
засіданнях політбюро партії і виконавчої влади (ВУЦВК) у 1921 році [78, 80;
279, 36]. Унаслідок гострих дискусій підсумковий для цього періоду – жовтневий
пленум 1922 р. – укотре підкреслив необхідність неухильно дотримуватися
директив Центрального Комітету щодо окремих завдань, “які в своїй сукупності
становлять національне питання на Україні” [161, 154]. Для вирішення цих
завдань у директиві пленуму були розписані також конкретні заходи з
національного питання під рубриками “Щодо української мови”, “Щодо української
народної школи”, “Щодо автокефальної церкви” і “Щодо комуністичного впливу”.
У цих директивах, однак, виразно проглядалися подвійні стандарти партії
більшовиків у ставленні до української інтелігенції та українізації як напряму
політики [279, 37]. На думку В. Гусєва і І. Верби, достатньо переглянути праці
керівних членів партії та уряду, щоб зрозуміти, що зневажливе ставлення до
інтелігенції культивувалося на самій верхівці державної піраміди [281, 97]. Як
не дивно, передусім самим В. Леніним. Ймовірно, з його ініціативи виникла
концепція “чотирьох цитаделей української контрреволюції”: школа, автокефальна
церква, “Просвіта”, кооперація. Їх начебто, використовувала інтелігенція для
боротьби проти більшовиків. Очевидно, підозрюючи обман, який несло в собі
більшовицьке бачення сутності національної реформи, М. Шаповал написав за
кордоном у вересні 1922 р., що “шамотня “українізації” піднімається часто
ярмаркова” [212, 9зв.].
На кінець 1922 р. більшовики приступили до остаточного вирішення питання щодо
утворення союзної держави радянських республік. Особливо гострою була партійна
дискусія стосовно механізму її появи та статусу національних республік у цій
мегадержаві. Хвороба В. Леніна і вихід у квітні 1922 р. на політичну авансцену
РКП(б) Й. Сталіна підготували сприятливий ґрунт для впровадження сталінської
моделі “автономізації” республік під ширмою ленінського проекту федералізації
союзної держави. Останній, як відомо, передбачав передачу великої частини
повноважень від центральних органів до відповідних комісаріатів національних
республік. Другим, суто ідеологічним, моментом було створення в очах
міжнародної громадськості репутації СРСР як федерації рівноправних республік
[282, 58]. Реально ж рівноправної федералізації не відбулося, позитивного
іміджу на міжнародній арені СРСР собі так і не створив.
Сталінську модель практично відразу почали опротестовувати голова РНК УСРР
Х. Раковський, голова Реввійськради України М. Фрунзе, В. Затонський, інші
партійні діячі, котрих, до речі, важко віднести до яскраво виражених
українських патріотів. Однак Й. Сталін мав у республіці надійного помічника і
союзника в особі першого секретаря КП(б)У Д. Мануїльського (цікаво, що він був
єдиним українцем, котрий перебував на чолі республіканської партійної
організації за весь період українізації). Зрештою, 30 грудня 1922 р. із
підписанням союзного договору виникла нова багатонаціональна держава,
підпорядкована радянській системі влади.
Після перемоги сталінської моделі утворення СРСР республіками прокотилася хвиля
невдоволення централізаторською політикою Москви. Саме тоді, на думку
В. Даниленка, вихід із ситуації було знайдено в “лінії” на “коренізацію”,
запровадження свого роду культурно-національної автономії [79, 65]. У зв’язку з
цим ХІІ з’їзд РКП(б), що мав пройти
- Киев+380960830922