Розділ 2. Історичні передумови розгортання
церковно-православного руху
Революційні події 1917 р., що призвели до ліквідації монархічного ладу та
старої системи державного устрою, відкрили нові можливості для розгортання
національного руху, який охопив не лише політичне, а й церковне життя. Так, в
Україні проблема формування національної держави порушила проблему відродження
національної Церкви.
Видатні діячі того часу, які безпосередньо брали участь у
громадсько-політичному та культурному житті доби національно-визвольних змагань
1917-1921 рр., наголошували на непересічному значенні цього періоду для життя
Церкви. Митрополит Василь Липківський, звертаючись до історії УПЦ, виокремив
1917-1930 рр. в окремий період, кваліфікуючи його як добу відродження
Української церкви. Професор Київського університету Св. Володимира
В. Зінківський, описуючи найважливіші церковні й деякі суспільно-політичні
події, свідком і учасником яких йому випало стати, так писав про революційні
події: “Коли спалахнула революція, вона надзвичайно окрилила церковні кола, які
відчули, що для російської Церкви відкривається нова епоха”. [348, c.36] Іван
Гаращенко, будучи учасником українського національно-церковного руху, зазначав
у своєму щоденнику, що “церковне життя після революції пішло особливими
шляхами.” [287, c.76] Таким чином, падіння самодержавного режиму мало значний
вплив не лише на політичне життя в країні, а й значно вплинуло на церковну
ситуацію в національно-територіальних одиницях колишньої Російської імперії. В
Україні в умовах розгортання національно-демократичної революції розвивається
церковно-православний рух, який ставив своїм завданням досягнути автокефалії
православної церкви в Україні, її соборноправності та українізації.
Про український церковно-православний рух як про реальну силу дослідники
говорять із періоду після Лютневої революції 1917 р. [479, c.20; 498, c.25].
Цей рух, будучи породженим революцією, був реакцією на стан справ у Церкві. На
думку І.Преловської, сил йому надавали загальне суспільно-політичне піднесення,
пробуджений націоналізм та церковний радикалізм [498, c.29]. Нерозв’язаність
національного питання позначилася на сфері державно-церковних відносин і
створила ґрунт для національного руху всередині самої Церкви. Церковний рух мав
на меті відродження національної церковної самобутності та самосвідомості, тому
деякі науковці кваліфікують його як складову частину українського національного
руху [549, c.166].
Радянські дослідники 20-х років ХХ ст. пов’язували рух за автокефалію УПЦ з
політичною самостійністю держави, наголошуючи на спільному ґрунті їх походження
[542, c.18].
Звертаючись до характеру українського церковного руху, варто відмітити, що він
був за розмахом та складом учасників народним і за запропонованими формами
побудови церковного життя - демократичним [417, c.18].
Деякі науковці, зокрема Н. Полонська-Василенко, зазначають, що рух за
автокефалію бере свій початок з 1686 р., коли Константинопольський патріарх дав
свою згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського
патріарха [479, c.20]. У середині ХІХ ст. дане питання знову підіймається
національно-демократичною громадськістю України, зокрема, у програмі
Кирило-Мефодіївського братства висувалася вимога “знесення папської церкви,
«домовини України»… й утворення нової творчої живої братської церкви”.
Під час першої російської революції 1905-1907 рр., коли РПЦ вже перебувала в
кризовому стані, автокефальний рух знову дає про себе знати. Однак більш точним
буде вести мову наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. безпосередньо не про рух за
автокефалію, тобто незалежність української Церкви, а про український церковний
рух, що прагнув повернення до національних джерел у церковному житті,
відновлення колишньої церковної самобутності. Розпочавшись із вимог автономного
статусу, соборноправності, українізації богослужіння церковно-православний рух
пішов значно далі, вимагаючи автокефалії Української церкви.
Можемо виділити наступні групи історичних передумов виникнення українського
церковно-православного руху. Першу групу складають передумови, які пов’язані з
втратою церковної автономії Київської митрополії. Друга група передумов
церковного руху була пов’язана з існуванням національно-церковної традиції та
процесом поглинання української церковної самобутності.
Після офіційного запровадження у 988 р. християнства на Русі в Києві була
встановлена митрополича кафедра. Однак церковний устрій та організація часів
князя Володимира Великого достовірно невідомі. Професор Є. Голубинський робить
припущення, що Церква на Русі на початку була самостійною та незалежною, на
чолі з архієпископом. Знавець церковного права, історик О. Лотоцький зазначає,
що початкове церковне управління в київській церкві відрізнялося від того, яким
воно стало в наступні роки, але його сліди, на думку дослідника, були свідомо
вилучені, оскільки не відповідали прагненням грецьких церковних кіл, що
очолювали Київську митрополію [448, c.257].
На початку ХІ ст. Київська митрополія вже остаточно підпорядковувалася
Константинопольському патріархату. Проте дослідники історії православної церкви
на Русі ведуть мову лише про номінальну залежність Київської митрополії,
зазначаючи, що протягом перебування її під юрисдикцією Константинопольського
патріарха ми не зустрінемо проявів втручання останнього у її внутрішнє
управління [397, Т.IV., Ч.1., c.37]. Поставляючи митрополитів для Київської
митрополії, Константинопольський патріарх надавав усю владу владиці із собором
руських єпископів [451, Т.3., c.233]. Існує думка про те, що права Київських
митрополиті
- Киев+380960830922