Розділ 2
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЗМІНИ В СКЛАДІ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
2.1 Початок радянізації
У другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст. гуманітарна інтелігенція
становила вагомий інтелектуальний потенціал у всіх сферах життя
західноукраїнського суспільства. Вона складалася з представників різних
національностей, які не лише отримали освіту, а й набули інтелігентності у
провідних навчальних закладах Європи. Переважна більшість інтелектуальної еліти
краю виражала інтереси свого етносу, примножувала, зберігала й передавала
широким верствам суспільства духовні надбання свого народу. Варто підкреслити,
що нерідко несприятливі політичні і економічні фактори, незважаючи на досить
значні потуги місцевої еліти, гальмували її поступ вперед, стримували творчі
устремління. Однак саме інтелігенція намагалася оволодіти ситуацією в регіоні і
докладала максимум зусиль, щоб не випустити її з поля зору.
Гіркий досвід листопадової революції 1918 р. (проголошення та падіння
Західноукраїнської Народної Республіки) підтвердив, що західноукраїнська
інтелігенція не становила міцну суспільну верству. Свідченням цього слугувала
діяльність українських, польських, румунських, єврейських політичних партій,
громадських організацій і культурно-освітніх товариств, на зразок українських
товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “Союз українок”, які гуртувалися в
основному за національною ознакою. Превалювання національного фактору не вело
до консолідації інтелектуальної еліти регіону, а навпаки загострювало
міжнаціональні взаємини, що особливо яскраво простежувалося у 20-30-ті роки ХХ
ст. У часи панування на західноукраїнських землях Австро-Угорської монархії
українська еліта мала змогу брати самостійну участь в управлінні краєм, однак у
міжвоєнний період вона повністю була позбавлена цього права. Якщо найменші
потуги української еліти заявити про себе розцінювалися польською і румунською
сторонами як намагання підірвати устої пануючих держав, то чеська влада
визнавала “руський” характер Закарпаття [821, с.192].
У міжвоєнний період інтелігенція західноукраїнських земель залишалася
порівняно нечисельною. Згідно з переписом 1931 р. в Західній Україні з
громадською службою, включаючи церковну діяльність, було пов’язано лише 1,87 %
населення, з освітою і культурою - 0,81 %, охороною здоров’я - 0,84 % [1037,
с.146-147].
Українська інтелігенції гуртувалася навколо Наукового товариства імені
Т.Шевченка, кількох десятків українських гімназій, редакцій газет і журналів,
розгалуженої мережі читалень “Просвіти”, сотень кооперативів.
У Західній Україні чисельно переважала польська інтелектуальна еліта, на
Буковині - єврейська. Цей фактор сприяв тому, що саме поляки та євреї займали
керівні посади у державному управлінні краєм, викладали практично у всіх вищих
навчальних закладах регіону, були членами десятків наукових товариств тощо.
Характерною особливістю єврейської інтелігенції була наявність у її складі
значної кількості правників та лікарів.
У міжвоєнний період західноукраїнська інтелігенція являла собою неоднорідне
ціле і за світоглядними позиціями. Політичне й культурне життя в регіоні
репрезентували політичні партії центристського, правого і лівого спрямування,
релігійні товариства, літературні, просвітницькі, мистецькі організації. Так,
О. Олійник-Рахманний лише у розвитку літературних процесів вбачав наявність
п’яти угрупувань: націоналістів, радянофілів, конструктивістів, лібералів і
католиків [1106, с. 46], діяльність яких зосереджувалася довкола власних
часописів: націоналістів - “Львівського Наукового Вісника” (пізніше -
“Вісника”), радянофілів - “Вікон” (пізніше - “Нових шляхів”), конструктивістів
- “Ми”, лібералів - “Назустріч” та католиків - “Дзвони”. Часописи у значній
мірі репрезентували ментальність, ідеологічні нахили та естетичні смаки кожної
з груп, і цілком закономірно мали неабиякий вплив на формування гуманітарної
інтелігенції західноукраїнського регіону у радянські часи.
Інтелігенція радянської України після короткочасного періоду лібералізації
була підкорена радянською владою за допомогою терору, депортацій, заслання й
масового голоду. І хоча у 20-ті роки розпочалося творення національної культури
і влада навіть намагалася у цьому починанні отримати підтримку західних
українців, проте у 30-ті роки все звелося до того, що й пророкував український
радянський критик В.Коряк ще у 1922 році: “Українська інтелігенція не мала
вибору, або вона піде на могилу й там скінчить своє життя, або якось
доплентається до джерела живущої і сцілющої води революції пролетаріяту й
воскресне до нового, омолодженого життя” [1174, с.59-60]. Частина з них
загинула, деякі почали співати осанну партійним і державним лідерам та “живущій
і сцілющій” системі. Реальність життя інтелігенції в радянській Україні наклала
свій відбиток на свідомість західноукраїнської еліти.
Входження у вересні 1939 р. західноукраїнських земель до складу радянської
України було відзначено з великою помпезністю. Підбиваючи підсумок визвольному
походові Червоної армії, командуючий Українським фронтом, командарм І рангу
С.Тимошенко заявив: “Червона Армія на ваших очах перемагала, перемагає і буде
перемагати, тому що перемагає політика радянської влади, політика великого
вождя т. Сталіна. Наступ Червоної Армії мав досить бурхливі темпи і, образно
кажучи, був своєрідною військовою прогулянкою” [590, арк.41]. Ця прогулянка у
майбутньому досить дорого коштувала місцевій інтелігенції регіону.
4 жовтня у львівському кінотеатрі “Атлантик” відбувся багатолюдний мітинг, в
якому взяли участь С.Тимошенко, М.Хрущов, Л.Корнієць, О.Корнійчук. Виступаюч
- Київ+380960830922