Вплив іноземного фінансування на розвиток країн з транзитивною економікою.

РОЗДІЛ 2. Потенціал іноземного фінансування та напрями його реалізації в країні-реципієнті
2.1. Пряме іноземне інвестування, як передумова розвитку конкуренто-спроможності національної економіки.
У сучасному високо глобалізованому світі ІФ є надзвичайно складним і багатофункціональним процесом. Найбільш узагальнено його можна представити, як механізм оптимального поєднання інтернаціонального капіталу та унікальних умов його використання у кожній окремій країні. Однак ІФ має настільки широкий діапазон впливу, що досліджувати його як однорідний процес надходження до країни капітальних ресурсів недостатньо. Конкретні наслідки ІФ залежать від того, у вигляді яких активів та на яких умовах відбувається рух капіталу від донора до реципієнта. Розкрити ці особливості можна за допомогою індивідуального аналізу кожної з форм ІФ, які було визначено на попередньому етапі дослідження.
Такий підхід продиктовано принциповими відмінностями у механізмах, які задіюють окремі форми ІФ у національному господарському комплексі, проте не є спробою ранжирувати їх за значущістю. У Додатку В цієї роботи наведено аналіз обсягів, динаміки, структури та співвідношення між собою складових потоку ІФ. Із нього випливає, що виділяти пріоритетні і другорядні джерела припливу капіталу до країни некоректно. По-перше, кожне з них виконує свою особливу функцію і може бути корисним для стимулювання розвитку НГ. По-друге, структура ІФ відбиває специфіку конкретної країни-реципієнта. По-третє, для країн, що розвиваються, приплив капіталу у будь-якій формі є однаково цінним як за обсягами, так і за призначенням. Дослідження ролі ІФ в економічному розвитку країн з транзитивною економікою розпочнемо з аналізу специфічних рис процесу прямого іноземного інвестування.
Головний критерій виділення ПІІ в окрему форму ІФ - його безпосередній зв'язок із господарською діяльністю іноземних фірм на території країни-реципієнта15. Якщо конкретизувати це питання, діяльність будь-яких суб'єктів розрізняється на комерційну і громадську. Остання, вочевидь, відображає сферу використання офіційного капіталу, а комерційна розподіляється ще на два підвиди - господарську і фінансову. І хоча обидві вони є джерелом отримання доходу, між ними зберігається відмінність у способі його формування. Створення доданої вартості або розширене відтворення, в якому власне і полягає матеріальний розвиток, відбувається у процесі господарської діяльності. Фінансова діяльність пов'язана виключно з перерозподілом капітальних ресурсів і доходів від їх використання. Отже найважливішою рисою ПІІ є те, що у рамках цього процесу у створенні доданої вартості в країні беруть участь нерезиденти.
Відповідно з цим критерієм можна сформулювати основні відмінності ПІІ від інших форм ІФ. За прямого інвестування не відбувається відокремлення особи донора і реципієнта капітальних ресурсів: власник капіталу переміщує його за межі своєї країни, але зберігає при цьому право контролю і управління його використанням. Іноземні інвестори є рівноправними суб'єктами національного господарства та беруть участь у створенні його ВВП. Тому, саме ПІІ найчастіше стає об'єктом дослідження впливу іноземного капіталу на економічні показники країни-реципієнта, а також предметом числених політичних і економічних дискусій. З цієї ж причини іноді виникають небезпечні викривлення у сприйнятті ПІІ, коли його асоціюють з іноземною інтервенцією до країни, або узагальнюють під цим поняттям всі форми припливу капіталу.
Господарське застосування капіталу зумовлює відповідну форму оплати за його залучення: іноземний інвестор, як будь-який національний підприємець, отримує доход у вигляді чистого прибутку, який утворюється за залишковим принципом. У його розпорядженні лишається частина доходу після погашення всіх витрат та сплати податків, отже він повною мірою бере на себе всі комерційні ризики діяльності і безпосередньо зацікавлений у найбільш ефективному використанні капіталу. З цієї точки зору ПІІ можна назвати найбільш толерантним по відношенню до реципієнта джерелом надходження ресурсів: вони коштують рівно стільки, скільки створюють, тоді як можливість прямих втрат для країни-імпортера практично зведена до нуля.
Оскільки мова йде про використання іноземного капіталу у господарчій сфері, ПІІ завжди носять довгостроковий характер. Вони пов'язані з імпортом найбільш широкого спектру активів, які потрібні для формування достатнього за величиною і структурою капіталу підприємства. При здійсненні капіталовкладень іноземні інвестори керуються господарськими потребами компанії, намагаються забезпечити високий рівень продуктивності та нехтують показниками ліквідності. Повернення інвестиційних витрат та отримання прибутку від ПІІ вимагає тривалого періоду часу, тоді як їх ліквідація завжди тягне за собою втрату капіталу. Справа у тому, що відшкодуванню підлягає лише частина видатків, які втілено у матеріальних активах; тоді як витрати організаційного та підготовчого процесу на вивчення і освоєння ринку, навчання співробітників можна компенсувати тільки за рахунок господарської діяльності. Тому для прямих інвесторів вихід з ринку завжди є небажаним і болючим кроком.
Завдяки цьому ПІІ має певні переваги для країни-реципієнта: воно становить собою стабільне джерело надходження капітальних ресурсів; йому властиве внутрішнє прагнення до підвищення продуктивності праці; воно забезпечує розподіл ризику з іноземними капіталовласниками та зміцнює національний виробничий потенціал. Насправді ПІІ є виявом високого ступеня довіри іноземних капіталовласників до економіки країни, адже від перспектив її розвитку залежить стабільність і ефективність діяльності компанії у майбутньому, можливості збуту продукції і обсяг потенційного доходу. Тому можна говорити, що прямі іноземні інвестори зацікавлені у розвитку країни не менше, ніж її національні суб'єкти.
Ще однією важливою рисою ПІІ, яка пов'язана з його господарським призначенням, є висока концентрація капіталу. Перенесення за кордон певної ст