РОЗДІЛ 2.
ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ЕКСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
2.1. Міжнародна практика формування та реалізації експортного потенціалу
Розвиток національної економіки у напрямку її інтеграції до світового
економічного простору базується на експортній стратегії. Остання, за умов
глобалізації, характеризує здатність суспільства забезпечувати розширене
відтворення, а також свої життєві функціональні параметри засобами конкуренції
на міжнародних ринках. Як вже зазначалось, така стратегія, що сформована та
адаптована для країни з транзитивною економікою, об’єктивно вимагає
цілеспрямованого оновлення економічної структури, розбудови та модернізації тих
галузей, що забезпечуватимуть їй економічні переваги в світовому економічному
середовищі.
Пошук шляхів досягнення адекватності національної економічної структури вимогам
світового ринку пов’язаний з реалізацією того економічного потенціалу, який
може становити основу експортної орієнтації країни, як провідного фактора та
реального засобу інтеграції. Параметри такого експортного потенціалу обумовлені
природними та набутими перевагами, як цивілізаційними досягненнями багатьох
поколінь, так і безпосередніми зусиллями держави в особі уряду, відповідних
компетентних структур.
Експортний потенціал, що за своїми характеристиками, безумовно, знаходиться в
прямій залежності від загального економічного потенціалу, обсягів, структури,
якості, технічного рівню продукованих країною товарів та послуг, а також
накопичених нею за всю історію розвитку матеріальних і культурних цінностей,
разом з тим, узалежнюється від низки чинників внутрішнього і зовнішнього (щодо
даного суспільства) походження. Перші, наприклад, визначаються наявною
структурою суспільного виробництва, як галузевою так і інституційною, зокрема
превалюючою формою власності, а серед останніх - потреби світової економіки,
політичні реалії співвідношення конкурентоспроможностей окремих країн,
співвідношення світових цін та валют тощо.
Отже, формування експортного потенціалу країни підпорядковується урахуванню
великої кількості об’єктивних та суб’єктивних факторів внутрішньої та
зовнішньої природи, які визначають його обсяги. Тому очевидно, що основною
умовою раціональності цього процесу є його координування державою.
Особливого значення ця умова набуває тоді, коли економіка країни знаходиться у
стані трансформації. Навіть для країн зі сталим та динамічним економічним
розвитком характерна активізація участі держави під час функціональної
реструктуризації суспільного виробництва. Так Німеччина, країна з економікою,
яка, згідно А.Шюллера, значною мірою зформована експортом, а також володіє
сталим сектором у світовій торгівлі [Див.: [xxxvi], C. 73], у середині 90-х
років з метою корегування експортної структури та посилення експортного
потенціалу використовувала спеціальну систему державного нагляду за напрямками
розвитку експортного потенціалу та застосовувала методи прямого і непрямого
втручання (субсидування та державне інвестування, галузеве квотування,
ціноутворення тощо). Результатом застосування цих заходів було його стабільне
зростання.
Прикладом виваженої експортної стратегії є Швеція, у якій політика держави по
реструктуризації економіки має функціональний характер і концентрується довкола
формування експортного потенціалу країни. До методів управління цими процесами
належать маніпулювання валютними курсами, сприяння у формуванні
транснаціональних монополій, протекціонізм тощо – усе, що сприяє адаптації
національної економічної структури до світових потреб.
Транзитивна економіка, надто така, що лібералізує свою зовнішньоекономічну
діяльність, як ніяка інша, вимагає особливих стратегій, концентрованих довкола
цього сектора економічної діяльності.
Експортний потенціал України протягом останнього десятиліття не можна
розглядати як свідомо формований. На ньому найбільшою мірою позначились усі ті
негативні процеси, що відбувались в економіці та суспільстві в цілому. Однією з
причин тому є й категоріальна невизначеність параметрів експортного потенціалу,
що відіграє свою негативну роль.
Відкритість економіки та її тяжіння до експортоорієнтованості передбачає
дотримання чіткої визначеності правил економічної поведінки. При чому, ці
правила мають витікати з суто національних реалій. У даному випадку, стосовно
України, вони витікають із: трансформативного (в тім числі, переходу від
автарктичного до відкритого) характеру економіки; соціалістично-радянської
економічної спадщини (у тім числі зі структури експортоорієнтованості, квот,
які належить відстоювати та виборювати у інших країн, що належали до цього
простору та, водночас, у зовнішнього середовища і т.ін.
Зокрема, наприклад, у контексті реалій, теоретична, економічна, а відтак і
юридична незафіксованість складових структури експортного потенціалу призвела
до того, що суттєва його частка вільно, без відшкодування перетікала через
кордон.
Експортний потенціал країн формується не лише за рахунок виробництва
конкурентоспроможної продукції: він включає також капітали (інвестиції),
природні ресурси, послуги, технології тощо, і навіть трудові ресурси – все те,
що може стати предметом міжнаціонального обміну на ринкових умовах. Разом з
тим, експортоорієнтована стратегія розвитку структури транзитивних економік
(особливо, в країнах пострадянського простору), до останнього часу залишається
націленою на формування виробничих комплексів, які дозволяють економікам
інтегрувати до світової виробничої структури міжнародного поділу праці. Така
стратегія збіднює можливості експорту, звужує доходи від нього.
Так, відплив ка
- Київ+380960830922