РОЗДІЛ 2
AD FONTES: ВИТОКИ ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ІВАНА ФРАНКА
2.1. ХІХ ст: суспільно-політичне тло та об’єктивні й суб’єктивні фактори
українського відродження
Для розуміння формування видавничих засад І. Франка та його практичної
діяльності як видавця, коротко охарактеризуємо суспільно-політичну ситуацію на
українських землях в ХІХ ст.
Українське відродження розпочалося на Наддніпрянській Україні наприкінці
XVIII ст., але його дуже швидко притлумив російський імперіалізм. Після
недовгої стагнації, вже під час війни Росії з Наполеоном, у російській армії
з’явилися козацькі частини, і хоч царизм, використавши українців для власних
інтересів, невдовзі розпустив ці формування, процес відродження став
незворотнім. XIX ст. стало тим періодом, коли це відродження, пробиваючи
мур шаленого спротиву (росіян – на теренах Наддніпрянщини, польської
аристократії – в Галичині), заявило про себе на весь голос. Але цей процес теж
затримувався в часі, не був синхронний для обох гілок українського народу,
покраяного державними кордонами.
Історія й культура українського народу впродовж останнього тисячоліття тісно
пов’язана з писемністю, а, починаючи з XIX ст., особливо тісно з видавничою
продукцією, книжками й часописами, що мало особливий вплив на розвиток
національного руху. Переломним моментом у розвитку української політичної
думки й політичного руху стала друга половина 40?х років XIX ст. – саме тоді
засновано Кирило-Мефодіївське товариство, а його програмові засади стали
першою серйозною програмою політичної діяльності, з якою виступила молода
українська еліта на чолі з М. Костомаровим, П. Кулішем та Т. Шевченком. І
хоч програма кирило-мефодіївців ще не була самостійницькою, вона передбачала
місце України в демократичній федерації слов’янських держав, а, отже, була
державницькою. Жорстокий поліційний розгром товариства, арешт і заслання
його діячів не могли загальмувати насамперед зростаючого впливу творчості
Т. Шевченка, яка у своїй глибинній сутності була самостійницькою –
батьківщиною для Т. Шевченка була тільки Україна. Рецепція творчості
Т. Шевченка і перенесення на поетичну мову, яка потрапляла вже тоді і під
селянську стріху, ідей відрубності українців від панівної нації свідчило про
переломність моменту [669, с. 5]. Терор з боку царизму на кирило-мефодіївців
привітав лідер т.?зв. “прогресивної” Росії В. Бєлінський. Це означало:
український національний рух не підтримають жодні сили російського
суспільства, що невдовзі підтвердилося після Валуєвського циркуляру 1863 р.
та Емського указу 1876 р.
Новий національний рух у Галичині, який започаткували М. Шашкевич,
І. Вагилевич та Я. Головацький і який був чисто культурницький по своїй суті
[79, с. 12-20], загальмовано саме в той час, коли на Наддніпрянщині він
увійшов у найвищу фазу розвитку. Правда, в умовах Габсбурзької монархії
обійшлося лише адміністративними заходами, без в’язниці та заслання.
Лише революційні події 1848 р. в Австрійській державі дали поштовх до
національно українського руху і зумовили вихід його на арену політичної
боротьби в Галичині і в Буковині. Попри обмеженість програми Головної Руської
Ради сам факт, що вона поставила політичні вимоги і з’явилася політична
репрезентація українського населення, означав якісно новий етап в історії
національно-політичного самоусвідомлення українського народу. Боротьба
української людності Буковини за збереження адміністративного об’єднання з
Галичиною по суті мала національно-політичний характер [465, с. 5-8].
Окремішність українського народу обґрунтовано в брошурі В. Подолинського
«Слово перестороги» (1848) [667, с. 44-51]. Саме тоді з’являються
політичні видання (прокламації, брошури) і перша українська газета «Зоря
Галицька». Відтак видавнича справа стає складовою частиною діяльності
політичних угруповань. Проте в наступне десятиліття національний рух і в
Галичині, і на Наддніпрянщині в основному вирішував культурно просвітні
завдання.
Після поразки революції 1848?–?1849 рр. в Європі встановлюються консервативні
режими. Вкрай обережний щодо владних структур і глибоко ієрархічний провід
галицьких українців не зумів закріпити успіхів, досягнутих під час
революції. Навпаки, ряд позицій було втрачено. Натомість післяреволюційну
ситуацію добре використала польська шляхетська еліта, яка відмовилася від
політики конфронтації з австрійською владою, швидко здобула прихильність
двору і почала захоплювати все керівництво краю до своїх рук [439, с. 332] –
невдовзі вся адміністрація провінції перейшла до консервативної польської
шляхти, а намісника Галичини призначали за погодженням з польською
аристократією. Співвідношення політичних сил не змінили конституція 1860 р.
та австро-угорська угода 1867 р.: польський наступ у краю продовжувався,
польська мова замінила німецьку в справочинстві. За рахунок зменшення прав
українців польські впливи поширюються на всі сфери суспільного життя [794,
с. 285; 80, с. 104-106]. В української еліти Галичини намітилося глибоке
розчарування, втрачено навіть здобутки на терені церковних взаємин [393,
с. 163-164]. Лише спроба польської адміністрації запровадити замість абетки
латинський алфавіт сколихнула застигле українське суспільство, дала можливість
об’єднатися на цій основі й домогтися, щоб уряд відмовився від запланованої
реформи письма.
Позбувшись надії на австрійський уряд, будучи нечисленною (духовенство й
невелика кількість урядовців), не вірячи у власні сили й с
- Киев+380960830922