РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ЗМІ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Громадянське суспільство та правова держава не можуть існувати автономно без взаємодії одне з одним. Така взаємодія можлива лише в рамках інформаційного простору. Медіа, які є одним із засобів передачі інформації, можуть і повинні грати важливу роль у процесі комунікації між громадянським суспільством та правовою державою. У світі, де активно розвиваються нові технології, нові форми спілкування між людьми та інституціями, нові форми політичної боротьби, де постійно виникають нові конфлікти і де влада закону протистоїть владі сили, медіа є необхідною зв'язуючою ланкою у всіх взаємостосунках. Окрім того сьогодні ЗМІ також можуть служити не лише для маніпуляцій масами, але й навпаки - бути допоміжним важелем у захисті прав, цих мас, як особистих, так і політичних, що дозволить говорити про їхню демократичну природу. А "постулати справжньої демократії - права і свободи громадянина, свободи слова, верховенство закону - є наріжними і безумовними на шляху до громадянського суспільства в окремій країні й цивілізованого світового співтовариства. Принцип справжньої демократії - верховенство права й повага до прав людини - формують основу їх взаємодії" [127, 34]. А фундаментальним елементом цих принципів, за професором Шклярем В.І., є свобода висловлювань та інформації.
2.1. Проблема політичних прав та свобод в сучасній політологічній думці.
Тема прав та свобод є чи не провідною в сучасній політологічній думці. Права людини у сучасному розумінні цього слова ведуть своє коріння від американського Білля про права та Декларації незалежності 1776 року, а також від французької Декларації прав людини та громадянина 1789 року. Ці документи базувалися на філософії Локка та Руссо. Юрген Габермас стверджує, що конкретні обриси права людини уже набули "в контексті тих перших конституцій - саме як основні права, що гарантуються в рамках національного правопорядку" [118, 313]. Проте світ, який міняється на очах у результаті процесів глобалізації та інформатизації, переосмислює сьогодні ті цінності, які формувалися протягом століть. Переосмисленню підлягає і саме поняття демократії, яке завжди йде поряд з поняттями прав та свобод. Сьогодні у науковій думці існують різні підходи до визначення прав та свобод, які навіть конфліктують між собою, пов'язані з виокремленням різних форм демократії.
Концепція прав людини і громадянина є однією із складових теорії природного права. "Права людини є, буквально, правами, які ми маємо просто як люди. Як такі, вони є рівними правами, бо ми всі - рівною мірою люди. Вони є також невідчужуваними правами, бо хоч там як поводилися б ми чи поводилися б з нами, ніхто з нас не може перестати бути людиною" [29, 1072]. Отже, ці права належать особі безпосередньо, вони випливають з природи людської особистості, і ніхто не може на них посягати, що повинні гарантувати національні та міжнародне законодавства. Ця теза закріплена в Загальній декларації прав людини, прийнятій ще у 1948 році, зокрема у статті 1 говориться: "Усі люди народжені вільними та рівними у гідності та правах." Те ж саме стверджується й у Віденській декларації, яку прийняли консенсусом 171 держава під час Всесвітньої конференції 1993 року: "Усі права людини випливають з гідності та цінності, властивих людській особистості".
У конституційній теорії та практиці розрізняють права людини (особисті права) і права громадянина (політичні права).
Особисті права і свободи передбачають "відсутність контролю над індивідом у сферах, що стосуються його особистості та його власності" [117, 1036]. Одна із головних категорій особистих прав і свобод - це категорія особистої недоторканності або особиста свобода, в основі якої лежить принцип "хабеас корпус", що захищає особу від необгрунтованих арештів. Сюди також належать свободи приватного життя, зокрема недоторканність житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов'язані з шлюбним станом та сімейними відносинами. Право на приватну власність науковці також відносять до індивідуальних прав особи. Але сьогодні навіть у країнах розвиненої демократії часто "свободи приватного життя є об'єктом постійних посягань з боку каральних органів. У боротьбі з організованою злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою. Її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя" [125, 121]. Фрідріх А. Гайек у своїй праці "Право, законодавство і свобода" розкритикував форму демократії, яка існує нині в західних країнах, а також ті норми міжнародного права, які покликані захищати права людини та громадянина, вважаючи їх на сьогодні недостатніми для повного забезпечення універсальних прав і свобод особи. Він вважає, що прогресуюче порушення індивідуальної свободи відбувається через "втрату віри в право, яке служить справедливості, а не конкретним інтересам (чи конкретним цілям уряду)" [19, 142]. У даному випадку "право" Гайек розглядає як правило, з допомогою якого визначаються невидимі закони, "всередині яких буття чи діяльність кожного окремого індивіда здобуває найбільш вільний простір", або ж як "визначення того, що люди чи групи людей вільні робити або не робити, причому тут не застосовуються ні засудження, ні ув'язнення, ні часткове використання сили" [19, 403-404].
Основні права та свободи адресуються не просто громадянину держави, а людині. По мірі того, як розвивався політичний дискурс, Протагорове "міра всіх речей - людина" перетворилося у постулат "людина - найвища цінність" і лягло в основу нинішніх міжнародних документів, які регламентують права та свободи людини в їх універсальному значенні. "Навіть якщо права людини здійснюються тільки в рамках національного правопорядку, то в рамках цієї зони юрисдик
- Київ+380960830922