Вы здесь

Договір зберігання в цивільному праві.

Автор: 
Грамацький Ернест Мірчевич
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U003670
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II.
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ДОГОВОРУ ЗБЕРІГАННЯ

2.1. Правова природа зберігання майна
за новим законодавством України

Незважаючи на надзвичайно широку розповсюдженість правовідносин зі зберігання майна, в юридичній науці і практиці поки що не сформовано цілісної концепції щодо правової їх природи та підстави виникнення таких правовідносин. Це пояснюється насамперед тим, що хоч зберігання має в своїй основі єдину економічну сутність, але з правової точки зору воно такою єдністю не відзначається і виникає в силу різноманітних правових підстав, передбачених в багатогалузевих законодавчих актах. Однак, як правило, в цих законодавчих актах не розкривається юридична сутність правовідносин зберігання майна, за винятком норм цивільного законодавства, яке врегульовує відносини договірного зберігання майна (за ЦК УРСР- схов майна). Майже відсутні наукові дослідження цих питань, незважаючи на їх актуальність та практичну значимість.
Відповідно до ст. 413 ЦК УРСР за договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною і повернути це майно в цілості. За ст. 936 нового ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності. При цьому зберігання може бути як оплатним, так і безоплатним. Як бачимо, в основі обох визначень лежить обов'язок однієї особи зберігати майно іншої особи і повернути останній це майно в схоронності (цілісності), який є одним із елементів договірного зобов'язального правовідношення.
Правова природа договору зберігання є досить складною, а тому одержує в юридичній науці неоднозначну оцінку. Звичайно на договір зберігання поширюються усі загальні положення про цивільно-правовий договір. Ще в римському праві договір мав кілька правових значень, які і нині використовуються юридичною наукою. На думку російських вчених договори можна розглядати: як підставу виникнення правовідношення, як саме правовідношення, що виникає з цієї підстави, і як форму, якої це правовідношення набуває20. Такі погляди цілком прийнятні і для української цивілістичної науки, адже вони підтверджуються аналізом як ЦК УРСР, так і нового ЦК України.
Так, відповідно до ст. 151 ЦК УРСР договір є однією з підстав виникнення зобов'язань. Ця теза підтримана також в новому ЦК України, згідно з ст. 11, ст. 509 якого підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (у т.ч. зобов'язань) є договори та інші правочини. Отже у цих статтях цілком очевидно, що законодавець розглядає договір як підставу виникнення правовідношення, різновидом якого є зобов'язання, що безпосередньо передбачено в ст. 509 ЦК України, яка вперше на законодавчому рівні визнала зобов'язання правовідношенням.
Необхідно враховувати ту обставину, що термін "договір" вживається в правовій практиці і в іншому значенні. Так, інколи під договором розуміють саме цивільно-правове зобов'язання, яке виникає із відповідного правовідношення, або сам документ, фіксуючий факт виникнення такого зобов'язання і конкретні умови укладеної угоди21. Вживання терміну "договір" в тому чи іншому розумінні залежить від того, який правовий зміст вкладається в нього. Тому цю обставину з юридичної точки зору необхідно враховувати як при аналізі цивільного законодавства, так і при його застосуванні.
Найпоширенішими в юридичній науковій і учбовій літературі є поняття договору як угоди, що в принципі ґрунтується на законі, хоча в ньому безпосередньо і не дається визначення поняття договору (ст. 153 ЦК УРСР). Угода, як договір, спрямовується на досягнення єдиного правового результату для обох сторін, а не на досягнення згоди щодо окремих їх прав і обов'язків, оскільки відповідно до ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Окремі умови договору є лише його окремими елементами, а тому самі по собі вони не породжують виникнення цивільно-правового зобов'язання. Визначення договору як угоди не дає, однак, підстав для їх повного ототожнення. І договір і угоди є юридичними фактами. Будь-який договір є угодою (за новим ЦК - правочином), але не всяка угода є договором (договорами можуть бути лише дво- і багатосторонні угоди). Разом з тим, необхідно зазначити, що не кожну двосторонню угоду (правочин) законодавець визначає як договір. Наприклад, відповідно до ст. 220 ЦК УРСР зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання другим між тими ж особами. На наш погляд, така угода має усі ознаки договору.
Між тим, в юридичній літературі піддається критиці позиція прихильників зведення договору до угоди, оскільки угода уявляє собою дію, направлену на виникнення, зміну і припинення прав та обов'язків, а договір не лише встановлює права і обов'язки, але і передбачає собою здійснення суб'єктами предметних дій, зміст яких закріплюється в угоді, а відтак роль і функції договору значно ширші, ніж у традиційно вживаній угоді22. Ототожнення договору з угодою, як правило, притаманне загально-правовій та навчальній літературі, що певною мірою є виправданим підходом, який дозволяє дати спрощене, лаконічне і легко запам'ятовуване визначення цивільно-правового договору.
Радикально протилежний погляд на розуміння договору висловила у свій час Р.О.Халфіна, яка закріпила розуміння договору як взаємної угоди та як згоди сторін, спрямованої на виникнення, зміну чи припинення цивільного правовідношення, вважаючи, що в поняття договору крім узгодження волі двох чи більше суб'єктів необхідно включати їх взаємні права та обов'язки, які також мають бути узгоджені23.
Раціональним зерном у висловленій ідеї є те, що у договорі права і обов'язки сторін, хоча і не завжди є гармонійними, але у будь-якому разі вони повинні бути узгоджені, щоб дати єдиний правовий результат. Власне така думка є адекватною уявленням про дого