РОЗДІЛ 2
ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСТАВИ У БАНКІВСЬКОМУ КРЕДИТУВАННІ
2.1. Історико-правовий аналіз становлення сучасного інституту застави у забезпеченні банківського кредиту
Дослідження будь-якого правового інституту, в тому числі інституту застави, вимагає не тільки аналізу його внутрішніх характерних рис, але й детального вивчення історичних умов, у яких виник, розвивався і застосовується цей правовий інститут.
Вивчення історії розвитку правового інституту, передумов його виникнення, нормативної бази його регулювання в минулому дозволяє глибше зрозуміти природу правового явища, його значення і мету, а також уникнути цілої низки помилок у процесі його застосування [238].
Загальноприйнятим є те, що історичний аналіз приватноправового інституту починається із вивчення його місця і значення в системі римського права. І це не дивно, адже, як зазначав Й. О. Покровський, римське право посідає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що його створив, і двічі підкорило собі світ [184, с. 13].
Римське приватне право є свого роду точкою відліку і для розвитку інституту застави [182].
Для встановлення поняття застави немає необхідності робити виклад усього інституту у всіх можливих його проявах. З цією метою достатньо виділити та визначити ті характерні моменти, що виражають його сутність, його особливу природу, об'єкт заставного права і предмет, його зміст, юридичну природу, його позив.
Цікавий погляд на юридичну природу римської застави Ю. Барона, який кваліфікує право застави як різновид стосовно речових прав і водночас вказує на особливості заставного права, яке суттєво відрізняє його від інших прав на чужі речі [53]. Ці відмінності виявлялися у тому, що права уповноваженого з прав на чужі речі полягали у праві використання та здобування плодів, але незважаючи на таке розширене тлумачення, вони ніде не були у змозі припинити право власності. Вказавши на вищенаведену відмінність заставного права, Ю. Барон робить висновок про те, що застава у римському праві має чітко виражене речове забарвлення, а викладена ним відмінність заставного права від інших, так званих обмежених речових прав, лише вказує на особливий характер заставного права як виду речових прав [53, с. 118]. При цьому він підкреслював, що "з поширенням інституту іпотеки на усі речі, що підлягають продажу, право застави втрачає характер речового права" [53, с. 120-140].
Основна правова функція застави у римському цивільному обороті полягала у підсилюванні зобов'язальних відносин шляхом реального забезпечення вимог заставодержателя-кредитора за основним зобов'язанням [238]. Забезпечення такого інтересу кредитора досягалося тим, що боржник шляхом загрози втрати частини або усього заставленого майна, примушувався до виконання своїх зобов'язань.
Початок розвитку застави у Стародавньому Римі припав на початок піднесення економічних відношень у державі та з досягненням рівня погодження інтересів осіб щодо речей. Еволюція заставного права відображує передусім історичні зміни у римському господарському обороті і в речовому забезпеченні інтересів сторін у цьому обороті. У цей період римська державність досягла свого найбільшого розквіту, Римська Держава поширила свою владу на величезні території Європи й Азії [235].
Ні фідуція, ані пі гнус [166, с. 320; 238, с. 160] вже не могли задовольнити вимоги життя у цей період. Вони були вже застарілими формами, які своїми обтяжливо-консервативними вимогами до сторін лише погіршували становище осіб [235]. Інтереси господарського життя вимагали більшої гнучкості у врегулюванні відношень між сторонами упродовж часу від встановлення застави до настання строку платежу.
За таких умов перед римською юриспруденцією було поставлене чергове завдання: виробити новий спосіб заставного права, який ще більше зміцнив би правове становище кредитора у заставних зобов'язаннях. Таким чином, на зміну застарілим формам застави, на стикові двох періодів розвитку права - докласичного і класичного, утворилася найбільш досконала форма застави - іпотека [134]. Можна стверджувати, що відоме сучасному цивільному праву поняття іпотеки значною мірою закріпилося ще у праві Римської імперії: заставлене майно зоставалося як у власності, так і у володінні боржника, що дозволяло йому більш ефективно розраховуватися зі своїми боргами. У кредитора з'являлася позика - action hipothecaria, за допомогою якої він міг стягувати заставлену річ у випадку незадоволення його вимог будь-якою особою, в якої ця річ на той момент знаходилася [183]. Заставлену вже одного разу річ можна було перезаставляти декілька разів, предметом застави могло виступати будь-яке майно, що було не вилучене з обороту, право вимоги і взагалі всього того, що могло бути проданим [56].
Слід зазначити, що шлях римського зобов'язання багато в чому повторюється і в правових системах сучасності [212].
Римське право було взяте за основу німецьким і французьким законодавством [249]. Французький цивільний кодекс (ФЦК) 1804 року посідає центральне місце в системі наполеонівських кодексів [103, 153]. Code Napoleon, як часто його називають, став зразком класичної кодифікації приватного права, деякі його положення діють у первісному вигляді й сьогодні, через два століття після його створення. Зокрема, у сфері регулювання зобов'язального права найменших змін зазнали загальні правила про підстави виникнення і виконання зобов'язань, а також про відповідальність за порушення зобов'язань.
Французькому праву відома також іпотека [103]. Як наголошується в юридичній літературі, іпотека покликана обтяжувати права власника нерухомості, на які встановлена, хоча власник зберігає за собою право власності, використання та розпорядження, що не дозволяє кредиторові використовувати річ боржника. Але вказані права щодо іпотечного майна власник може реалізувати лише настільки, наскільки це негативно впливає на право його кредиторів [184, с. 30].
Ближчим до нашої правової системи є Німецький цивільний кодекс (19