РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО ТИПУ ЛЕҐІТИМАЦІЇ
Рівність і свобода, які є реґулятивними принципами сучасного процесу
леґітимації та становлять основу ціннісно-нормативної леґітимації політичної
системи в модерному суспільстві є історичним надбанням. Ці два моменти є
визначальними для нормативного „ядра” модерного суспільства, що й дає
можливість нам визначити останнє як суспільство ліберально-демократичної
культури (про це докладніше йтиметься у третьому розділі).
В процесі еволюції суспільства (передовсім західного) поступово
викристалізовуються ціннісні поняття індивідуальної свободи та рівності, які на
сучасному етапі ґарантуються різними суспільно-політичними інституціями та
змістово взаємообумовлюються низкою інших ціннісних і нормативних понять, які
також зазнавали змін в процесі еволюції.
Для вивчення ціннісно-нормативного підґрунтя сучасного суспільства особливо
цікавим є інтелектуальний леґітимативний дискурс, що відбито в працях різних
філософів. Інтерес до останнього зумовлений тим, що саме інтелектуальна еліта
артикулює ті аспекти соціального життя, які іншими несвідомо відтворюються. І
„саме в філософії треба шукати відбитки тих загальних ідей, задумів і цілей,
настроїв і почуттів, що визначили напрямок шукань Заходу в усіх сферах життя”
[163,С.467].Особливого значення інтелектуальний дискурс набуває за умови, коли
в сучасному суспільстві леґітимація інституціалізується в окрему теорію із
залученням експертного знання. А коли йдеться про граничні ціннісні орієнтири
суспільства, з позицій яких леґітимується загальний розвиток суспільства, не
можливо уникнути філософської рефлексії.
2.1. Обґрунтування та емансипація політичного в історико-філософській
ретроспективі
В основу західної цивілізації покладено три спадки: грецький інтелект, римський
порядок (право) і християнську духовність. Удосконалення філософського генія
давньої Греції та інституційоване удосконалення римської культури поєднує їх
інструментальне призначення – служіння ефективності, водночас духовність носить
принципово неслужбовий стрижневий характер [150,С.217] та в секуляризованому
суспільстві обумовлює морально-етичні принципи. Суспільство християнського
світу послужило тією точкою, з „якої бере початок те, що ми називаємо
„системою” сучасного суспільства” [155,С.11]. Петер Козловські називає
формотворчим елементом „європейського шляху” суспільної еволюції католицизм, як
своєрідну форму зв’язку релігійної і політичної влади, який в середньовіччі
започаткував парадигму розвитку всієї західної цивілізації [109,С.55] і
розуміння якого дає можливість глибше усвідомити розвиток сучасного суспільства
та витоки й постання сучасного демократичного типу леґітимації.
Для вивчення сучасного типу леґітимації політичної системи важливим є сам
процес виокремлення політичної сфери та за умов еволюційної диференціації
суспільства постання політичної системи. Під “політичним” мається на увазі все
те, що відноситься до феномену політичного, утворюючим елементом якого є
організована влада, що на певному етапі розвитку суспільства інституціюється
державою. Використання терміну “політичне” зумовлене необхідністю акцентувати
увагу на поступовості виокремлення політичної системи в процесі диференціації
суспільства.
Теоретичну модель державно-церковних відносин формулює Авґустин, фундаментально
розгортаючи її в контексті концепції двох градів, та теологічно обґрунтовує.
Домінування в церковному вченні саме Авґустинівського варіанту аж до
переосмислення Аквінатом Аристотелевої суспільно-політичної моделі, дало
можливість церкві уникнути „втечи” від політики та стати самостійним суб’єктом
суспільно-політичного життя, не профануючи свого сакрального призначення. В
боротьбі двох начал – світського й духовного, випрацьовувалися основоположні
правові принципи, закладалися підвалини емансипації політичного і релігійного
та постання першого як самодостатньої системи.
У творі “Про град Божий” закладено і основи для співробітництва церкви й
держави, і всі подальші відступи від принципу християнської політичної
лояльності та боротьба між двома інституціями. Запропоноване Авґустином
слугувало фундаментом для поглинання папською імперською церквою політичної
влади та прав власності, але його візії використовувалися також й для розвитку
альтернативного бачення євангельської спільноти[258,С.25].
Авґустин виокремлює „град земний” та „град божий”, ”але на землі “ці два гради
змішано та взаємо переплетено ... доки вони не будуть розділені на останньому
суді” [1,С.59]. Емпіричне земне існування не може бути ототожнене ні з жодною
із трансцендентних спільнот. Це стосується і держави, і церкви. Саме від
Авґустина бере початок концептуально оформлений й “невиліковний”
еклезіологічний дуалізм ecclesia abscondita або spiritualis (“прихована або
духовна Церква”) та ecclesia universalis чи visibilis (“вселенська видима
церква”) [80,С.14]. Божа громада є розпорошеною й подорожує цим світом, являє
собою civitas peregrinanta5
[5 мандруючий град (лат.)]. Ця подорожуюча частина небесної громади
користується речами земними й тимчасовими, але не як самоціллю, а “заради
полегшення тягот тлінного тіла”, і “закликає громадян із усіх народів та
набирає мандруючу спільноту в усіх мовах, не надаючи значення тому, що є
різного в правах, законах та установах, якими мир земний встановлюється чи
підтримується; нічого із останнього не скасовуючи і не руйнуючи, а навпаки
зберігаючи і виконуючи усе ... що слугує одній і тій самій меті земного миру,
якщо тільки не ставить перешкоди релігії, що навчає вшану
- Київ+380960830922