РОЗДІЛ 2
ІРЛАНДСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКУ
ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
2.1. Ірландське питання в історичній ретроспективі
Протягом століть ірландське питання було нерозривно пов’язаним з історією
Англії і постійно залишалося серйозною проблемою для її правлячих кіл. У межах
Британських островів Ірландія завжди стояла трохи осторонь. Ще з часів Кромвеля
між англійцями і ірландцями існувала релігійна суперечність, а після 1691 р.
протестантська зверхність („protestant ascendancy”) була підтримана
драконівськими законами, так званими „penal laws”. „Закон не знає такої людини,
як католик,” – говорилося в них. Це фактично означало, що жоден католик не мав
ніяких прав та привілеїв і не міг у своєму повсякденному житті розраховувати на
захист закону і держави. Їм формально заборонялося іти на службу, займатися
торговельною та підприємницькою діяльністю, мати власність, отримувати освіту
та одружуватись з протестантами. Ірландію залишили поза межами унії 1707 р.,
згідно з якою державний уряд Сполученого королівства був зобов’язаний зважати
на особливі потреби шотландської нації та проводити для неї особливі закони.
Ірландія хоч і зберегла свій власний парламент, але й далі підлягала давньому
„законові Пейнінга”, що передбачав автоматичний контроль за її законодавством з
боку Лондона. Коли у 1801 р. їй була нав’язана унія підкупленими англійським
міністерством депутатами Граттанового парламенту, Ірландія перебувала вже у
значно гіршому становищі, і в результаті нічого не виграла від неї, натомість –
втратила багато.
Релігійний, а ще більше соціальний антагонізм, який був альфою і омегою
ірландської політики державних діячів Англії, не тільки не був усунений унією
1801 р., але й посилив залежність інкорпорованої країни. Унія лише зміцніла те
саме „protestant ascendancy”, те саме економічне, не менш ніж політичне
панування протестантів, яке існувало в Ірландії і перед нею. Протестантські
емігранти з Англії і Шотландії, якими населив північно-східну частину Кромвель,
завжди домінували в країні, власне у їх розпорядженні і лишилися після унії усі
засоби виробництва і вся адміністративна машина.
Ірландія не брала прямої участі в британській промисловій революції.
Характеризуючи особливу економічну ситуацію, що склалася на батьківщині
капіталізму, сучасний історик Е. Вульф підкреслив: „Капіталістичний розвиток
створив периферію в межах самого ядра”. За винятком Ольстера, який економічно
залишився „в ядрі”, вся Ірландія типологічно належала до тих „допоміжних або
залежних областей, що постачали дешеві харчові продукти, сировину і робочу силу
для промислових центрів [137, с. 297]”.
Особливості економічного розвитку Ірландії визначили і її винятковість у
процесі націєтворення на Британських островах. Загальні поняття, похідні від
слова „британці”, формувалися на основі трьох національних спільнот –
англійської, шотландської і валлійської. Не втрачаючи свого національного „я”,
вони створили нову форму єдності, основану на солідарності проти спільного
„чужого” [265, р. 161 - 173]. Оскільки для британців цим „іншим” був
католицизм, зокрема в політичній сфері – католицька Франція, ірландці не
отримали перепустки до цієї спільноти. Залишившись за межами „британськості”,
ірландці змушені були постійно розвивати „оборонний націоналізм”, який включав
різні форми опору: від пасивної непокори до тактики відчаю, аграрного тероризму
і сепаратизму. Разом з тим процес загальної демократизації політичного життя у
Великій Британії у ХІХ ст. супроводжувався виникненням суто легальних форм
боротьби ірландців за своє рівноправне місце в британській державі. При цьому
навряд чи можна поставити під сумнів, що Ірландія являла собою справжнє вогнище
у самому центрі Британської імперії, а ірландська проблема постійно загрожувала
перетворитись в один із компонентів її розпаду. Сучасний американський історик
К. Кенні слушно зауважив у цьому зв’язку: „Аномальні, двосмислені, складні,
виключні, унікальні, чи навіть парадоксальні: саме ці слова зазвичай
використовуються всіма дослідниками при спробах комплексного аналізу
ірландських історичних взаємовідносин з Британською імперією [236, р. 3]”. У
цьому контексті не буде зайвим також навести думку відомого британського
історика, публіциста і політичного діяча Т.Б. Маколея. „Ірландія, - заявив він,
- набагато важливіша для сили і гідності великої нашої імперії, ніж усі наші
віддалені володіння разом узяті, включаючи Канаду, Вест-Індію, Південну Африку,
Австралію, Цейлон і навіть Індію [цит за: 190, с. 98]”.
З огляду на це, важливо вказати на таку особливість ірландського питання:
протягом усієї довгої історії англо-ірландських відносин воно періодично ніби
„виринало” у сферу британської політики, стаючи часто причиною гострих
партійних, парламентських чи навіть державних криз. Так було, для прикладу,
наприкінці XVIII ст., у середині та в 80-ті роки ХІХ ст. Ці періоди загострення
змінювалися відносним заспокоєнням, своєрідним „занурюванням”, коли ірландська
проблема на деякий час ніби зникала з політичної арени, або ж принаймні так
здавалося.
На початку ХХ ст. ірландське питання після доволі тривалого періоду свого
„занурення” знову „нагадало” про себе ставши цього разу зовнішнім проявом
чергової надзвичайно гострої політичної кризи у Великій Британії або, як
висловився Ллойд Джордж - „найгострішого політичного конфлікту з часу
придушення повстання якобітів [65, с. 168]”. На цей раз воно „розігрувалося”
двома основними політичними партіями британського парламенту – консерваторами і
лібералами у їх боротьбі за владу.
На відміну від консерваторів, що дотримувалися курсу на придушення будь-яких
- Київ+380960830922