Розділ 2
ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ
СТРУКТУРИ ҐРУНТОВОГО ПОКРИВУ
Вчення про структуру ґрунтового покриву є одним із важливих і швидко
прогресуючих напрямів сучасної географії ґрунтів. Поняття структура ґрунтового
покриву (СҐП) інтенсивно розвивається протягом останніх тридцяти років.
Виявлення факторів і закономірностей, пов’язаних зі структурою ґрунтового
покриву, почалося досить давно, одночасно зі створенням генетичного
ґрунтознавства. Так, В. В. Докучаєв виділив дві основні ідеї вивчення
ґрунтового покриву: по-перше, ідея закономірностей географічного поширення
ґрунтів у зв’язку з їх генезою; по-друге, ідея стосовно ґрунту як особливого
природного тіла [25]. В.В.Докучаєв у своїх працях розрізняв дві групи
закономірностей географії ґрунтів. Перша визначала зміни ґрунтів у планетарному
масштабі, яка характеризувалася зміною клімату, що привело до виділення зон,
підзон, фацій та провінцій. Друга група закономірностей, яка визначає зміни
ґрунтів на незначних за розмірами просторах, зумовлена зміною їх під впливом
рельєфу, характером ґрунтоутворюючих порід та іншими чинниками ґрунтоутворення.
Ця група названа В. В. Докучаєвим топографією ґрунтів та пов’язана з впливом
ситуаційних умов [138; 143]. Саме ці закономірності визначили напрям розвитку
географії ґрунтів щодо пізнання різних сторін зонально-провінційних
закономірностей поширення ґрунтів у просторі. Дослідженнями М. М. Сибірцева,
Г. М. Висоцького, С. С. Неуструєва, С. А. Захарова, Л. І. Прасолова та інших
розвинуто вчення зонально-провінційної та вертикальної будови ґрунтового
покриву Землі.
Так, М. М. Сибірцев у книзі “Ґрунтознавство” (1900) увів терміни комбінації
ґрунтів та ґрунтовий тип. Під ґрунтовим типом він розумів організацію
ґрунтового покриву. Особливого значення М. М. Сибірцев надавав регулярній зміні
ґрунтів, а також бачив різний характер цих комбінацій, зумовлених різницею в
ґрунтоутворюючих породах, ерозійними процесами тощо, і провів кількісну
характеристику структури ґрунтового покриву та розробив першу її класифікацію.
Він зазначав, що чергування замкнених схем ґрунтових комбінацій буде тими
топографічними одиницями, які називалися типами оранки, цим самим включивши
кількісне співвідношення ґрунтів у схему взаємного розташування і постійність
повторюваностей [142]. Таким чином, М. М. Сибірцевим створено теоретичну основу
вчення про структуру ґрунтового покриву.
Для подальшої розробки питання структури ґрунтового покриву Г. М. Висоцький
запропонував схему організації структури ґрунтового покриву залежно від рельєфу
в лісовій, лісостеповій, степовій та сухостеповій природних зонах [26]. Головне
досягнення Г. М. Висоцького в розвитку вчення про СҐП полягає у виявленні
генетичних взаємозв’язків між ґрунтами, які займають різне, але цілком
визначене положення в рельєфі, та встановленні характеру цих взаємозв’язків, їх
виявлення у ґрунтових зонах.
Регіональні дослідження ґрунтів цього періоду характеризуються значною
кількістю відомостей про структурну організацію ґрунтового покриву.
В. С. Богдан описав ґрунтові комплекси сухого степу, зокрема ґрунтовий покрив
Валуйської дослідної станції [15]. Детальний опис комплексів напівпустельної
зони зробили М. О. Дімо та Б. А. Клер [44]. У роботах по Смоленській губернії
на ґрунтових картах виділяються різні комплекси з наведенням відсоткового
співвідношення. У роботах Я. Н. Афанасьєва [11], С. А. Захарова [53] значна
увага приділяється опису ґрунтових комплексів і комбінацій. У працях
Н. Ф. Понагайбо, який досліджував агрономічне значення СҐП, закладено основи
землевпорядкування та розробки агротехнічних і агрохімічних заходів,
спрямованих на вирівнювання властивостей ґрунтів окремих полів сівозміни
[104].
Першочергове значення про вчення структури ґрунтового покриву мають праці
С. С. Неуструєва, який вивчав ґрунтові комбінації рівнинних і гірських країн.
За С. С. Неуструєвим, ґрунтові комбінації поділяються на дві групи: комплекси,
пов’язані з мікрорельєфом; поєднання, пов’язані з мезорельєфом або закономірною
зміною ґрунтоутворюючих порід. Він запропонував замінити поняття зональні
ґрунти поняттям зональних, або обласних, комбінацій, які включають як
автоморфні, так і гідроморфні ґрунти. Пізніше виникла ідея щодо еволюції
ґрунтових комбінацій у процесі розчленування рельєфу відповідно до стадій
ерозійного циклу [143].
З початком 20–30-х років минулого століття почали широко застосовувати
великомасштабні ґрунтово-картографічні дослідження, які підтвердили важливість
для картографії ґрунтів поняття ґрунтові комбінації, поєднання і комплекси,
необхідність їх кількісної характеристики, цінність встановлення закономірних
зв’язків між характером рельєфу та ґрунтоутворюючими породами, будовою
(структурою) ґрунтового покриву тощо.
У роботах І. П. Герасимова, І. І. Канівця, А. І. Гнатовської, В. А. Ковди,
М. А. Глазовської та інших виділялися різні типи будови ґрунтового покриву –
однорідний, комплексний та з поєднанням ґрунтів, а також зазначались відомості
про еволюцію різних ґрунтових комбінацій [142; 143].
Особливої уваги заслуговують праці Б. П. Хорошавіна, А. Т. Кірсанова та
співавторів, у яких неоднорідність ґрунтового покриву вивчалася за допомогою
статистичних методів. Значна частина досліджень спрямована на з’ясування
характеру строкатості агрономічних властивостей ґрунтового покриву [143].
Перша робота, в якій статистичні методи були спеціально застосовані для
вивчення СҐП, де статистичний аналіз передував детальному ґрунтовому
картуванню, була виконана І. П. Сердобольським. Ця праця мала не тільки вели
- Київ+380960830922