РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика досліджуваного контингенту
З метою оцінки впливу психотропної терапії різної тривалості на показники
вуглеводного обміну, роботу було виконано в два етапи.
На першому етапі було обстежено 75 хворих жіночої статі із ЦД 2 типу у стані
декомпенсації вуглеводного обміну, які знаходилися на стаціонарному лікуванні у
клініці Інституту проблем ендокринної патології ім. В.Я.Данилевського АМН
України. Середня тривалість ЦД склала (12,0±1,1) % років. Середній вік
пацієнтів склав (60,2±1,2) років.
Пероральні цукрознижуючі препарати було призначено (41,3±3,6) % хворих, а у
(58,7±3,6) % пацієнтів відмічалась інсулінзалежність. Пероральні цукрознижуючі
препарати, які було використано для корекції вуглеводного обміну у обстежених
хворих, представлені такими ліками: метформін (8,70 % хворих), гліклазид
(47,81 %), глімепірид (4,35 %), комбінація глібенкламіду та метформіну
(8,70 %), репаглінид (4,35 %), комбінація гліклазиду та метформіну (13,04 %),
комбінація глімепіриду та метформіну (4,35 %), дієтотерапія (8,70 %).
Важку форму ЦД було діагностовано у 43,7 % хворих, у інших хворих діабет був
середньої тяжкості. Серед ускладнень ЦД, які найчастіше було діагностовано у
обстежених хворих, переважали такі: ангіопатія нижніх кінцівок (97,8 % хворих),
полінейропатія (87,0 %), енцефалопатія (93,5 %), причому діабетична
енцефалопатія мала місце у 25,5 %, гіпертонічна – у 4,3 % та змішана – у 51,1 %
пацієнтів. Ангіопатію сітківки діагностовано у 95,7 % пацієнтів, ретинопатію –
у 45,7 %, катаракту – у 69,6 %. Нефропатія як ускладнення ЦД зустрічалась у
21,7 % пацієнтів, універсальна діабетична мікро- та макроангіопатія – у 17,4 %
хворих. Захворювання серцево-судинної системи діагностовано у більшості
обстежених хворих на ЦД, у тому числі ГХ спостерігалась у 97,8 % хворих, ІХС –
у 60,9 % пацієнтів. Інфаркт міокарду в анамнезі мав місце у 8,51 % хворих,
церебральний інсульт – у 8,51 % пацієнтів.
У структурі психічної патології у обстежених нами пацієнток переважали
непсихотичні тривожні і депресивні розлади, які були вторинними
(симптоматичними) щодо основного захворювання ЦД 2 типу. Оцінка психічного
статусу хворих проводилася невропатологом при клінічному огляді, для визначення
інтенсивності тривожних і депресивних розладів та якості життя хворих додатково
використовувалися психометричні шкали та опитувальники.
Встановлено, що поширеність тривожних та депресивних психічних порушень у
обстежених хворих склала 88,0 %. Вони мали різні за інтенсивністю розлади, які
були викликані психологічною реакцією на наявність важкого хронічного
захворювання, до якого відноситься ЦД, проявами діабетичної або гіпертонічної
енцефалопатії. Із загальної кількості пацієнток виключені такі, у яких
наявність тривожних або депресивних розладів була викликана коморбідними
невротичними розладами, етіологічно не пов’язаними із основним захворюванням. У
залежності від наявності або відсутності психічних розладів та проведеної
психотропної терапії всіх пацієнток із ЦД 2 типу було розділено на чотири
групи:
1. Першу групу (Д1) склали хворі із психічними порушеннями, терапія яких
проводилася із застосуванням адеметіоніну (18 осіб).
2. До другої групи (Д2) були включені пацієнтки із психічними порушеннями, які
отримували терапію стандартними психотропними препаратами (гідазепам,
амітриптилін, тіорідазін). Кількість цих хворих склала 25 осіб.
3. Третю групу (Д3) склали хворі із психічними порушеннями, яким не проводилася
корекція психотропними препаратами (23 особи).
4. Четверту групу (Д4) були включені пацієнтки без психічних порушень, які не
одержували психотропну терапію (дев'ять осіб).
Терапію психотропними засобами проводили із застосуванням гідазепаму,
тіорідазину, амітріптиліну, сульпіриду та адеметіоніном в середньому протягом
трьох місяців, після чого проводився повторний огляд хворих, що дало змогу
дослідити динаміку основних клінічних, біохімічних та гормональних показників
пацієнтів різних груп обстеження, а також оцінити зміни їх психологічного стану
під впливом лікування.
На другому етапі відповідно до принципів рандомізації було відібрано 74 хворих,
які знаходилися на стаціонарному лікуванні в Харківській міській клінічній
психіатричній лікарні №15 з діагнозом параноїдна шизофренія. Усіх пацієнток
було розділено на дві групи в залежності від особливостей одержуваної раніше
психотропної терапії. Групи вірогідно не відрізнялися за середнім віком:
1. Першу групу (Ш1) склали 37 пацієнток у віці (41,4±2,1) років, лікування яких
проводилося із використанням в анамнезі ІКТ терапії у сполученні з прийомом
стандартних психотропних препаратів.
2. Другу групу (Ш2) було сформовано із 37 пацієнток, які отримували лікування
тільки психотропними препаратами. Середній вік хворих даної групи склав
(43,3±2,9) років.
У контрольну групу (ШК) було включено 25 психічно здорових жінок у віці
(39,4±1,6) років, які не отримували психотропну терапію.
Період після проведення ІКТ склав від одного до 28 років, у середньому 11,4±1,7
роки. Вона проводилася однократно, найчастіше при першій госпіталізації хворих
у психіатричний стаціонар. Курс ІКТ починався з підбора коматозної дози
інсуліну. Його вводили натще, щодня, підшкірно, у зростаючих дозах, починаючи з
2-4 Од до досягнення стану глибокої гіпоглікемії з вираженим оглушенням або
сопором. Після цього, щодня, натще, протягом 15-20 діб вводили інсулін в
індивідуально підібраній дозі. Купірування коматозних станів проводилося шляхом
внутрішньовенного введення 40 мл 40 % розчину глюкози, з наступним пероральним
прийомом цукрового сиро
- Київ+380960830922