РОЗДІЛ 2
ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ В ГАЛИЧИНІ
1918-1919 РР.
2.1. Польський національний рух на завершальній стадії Першої світової війни
У середині ХІV ст. галицькі землі були завойовані польськими феодалами. З цього моменту розпочалось інтенсивне заселення цих територій вихідцями з Польського королівства. Немісцева шляхта й міщанство перебрали контроль над земельною власністю, ремеслами та торгівлею. В результаті вищезгаданої імміграції та полонізації частини місцевого населення протягом ХІV-ХVIII ст. у Галичині сформувалася польська меншина. В 1772 р. після першого поділу Польщі ці території ввійшли до складу Австрійської імперії. В 1849 р. австрійська влада об'єднала Малопольщу, заселену в більшості поляками, і українську Галичину в один коронний край "Королівство Галіції та Лодомерії". 1857 р. римо-католики становили 44,74% населення цієї адміністративної одиниці, а греко-католики 44,83%39. Проте в східній частині краю беззастережно переважали українці, яких за матеріалами перепису 1900 р. було 3 мільйони 6 тисяч осіб, або 63,5% від усього населення. В цей же час у Східній Галичині проживали 1 мільйон 75 тисяч поляків (22,7 %) та 614 тисяч євреїв (13%)40.
Незважаючи на таке кількісне співвідношення, українці не були представлені у вищій та середній ланках крайової адміністрації. Завдяки підтримки австрійців, польська аристократія утримувала ключові пости у виконавчій та судовій владі провінції. Цьому також сприяла куріальна виборча система, заснована на принципі представництва соціально-економічних груп. Вона забезпечувала полякам перевагу і в Крайовому сеймі, і в провінційній квоті до віденського парламенту. Українці могли бути обраними лише від селянської курії, але їхня частка ставала ще меншою через адміністративний тиск і виборчі зловживання41.
Завдяки конституційному політичному режиму Австро-Угорщини від 1867 р. в Галичині на початку ХХ ст. діяла велика кількість партій найрізноманітніших ідеологічних спрямувань. Одне з перших польських політичних угруповань у краї сформували консерватори. До нього входили члени найбільших шляхетських родів (Сапєги, Потоцькі). Ця політична сила займала послідовну проавстрійську позицію. Її представники посідали ключові позиції в місцевій адміністрації (маршалок Сейму, намісник провінції). Краківське угруповання консерваторів мало назву "станьчики", а львівське - "подоляки".
Наприкінці ХІХ ст. в Галичині з'явилися нові політичні сили, опозиційні до консерваторів. Найвпливовішими серед них були національні демократи (ендеки), соціалісти і людовці. Остаточно партія ендеків сформувалася у 1897 р. Основними її ідеологами були Р. Дмовський, З. Баліцький. На перший план ендеки ставили національний інтерес. У їхньому розумінні, найвищою політичною метою була навіть не держава, а створення нації як етнокультурної спільноти, покладеної здобувати місце під сонцем42. Ендеки категорично заперечували право української нації на самостійне існування. Яскраво ілюструвала таку позицію промова Р. Дмовського, виголошена на одній з внутрішніх партійних дискусій 1918 р.: "Ілюзорною справою є визволення Литви та Русі (України). Щоби бути незалежним, треба до цієї незалежності дорости. Тому помилкою є говорити про народ руський (український) чи литовський на рівні з польським чи чеським. Це було б просто фальшем"43.
У другій половині ХІХ ст. до Галичини почали проникати соціалістичні ідеї. 1892 р. була утворена Галицька соціал-демократична партія. Вона об'єднувала в своїх лавах українців, поляків та євреїв. У 1897 р. частина її членів започаткувала Польську соціал-демократичну партію Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД). Чільними діячами соціалістичного табору були Г. Ліберман, Г. Діаманд, І. Дашинський. Партія вела боротьбу за розширення політичних та соціальних прав робітників. ППСД в першу чергу захищала інтереси польських пролетарів, при цьому не виключаючи співпраці з українськими соціалістами.
У 1895 р. в Жешуві було засновано Польське строніцтво людове (ПСЛ). Партія обстоювала інтереси польських селян. Її представники вимагали реформувати порядок виборів до Сейму, розширити політичні права та свободи, надати державну підтримку селянським господарствам. 1903 р. була ухвалена нова партійна програма, яка декларувала парцеляцію великих земельних володінь. Провідними діячами цієї партії були В. Вітос, В. Тетмаєр.
Незалежно від політичної орієнтації, майже всі польські політичні партії провінції категорично відмовлялися визнавати права українського народу в Східній Галичині, вважаючи цей терен невід'ємною частиною польських земель. Польські політики відводили їй роль національного "П'ємонту" у відбудові Польської держави. Це неминуче провадило до конфлікту з українським національним рухом. Польські претензії на Галичину йшли від державницької історичної традиції, яка вступала у конфлікт з правом народів на самовизначення44, оскільки вона передбачала відродження Польщі в кордонах 1772 р. Отже, кінець ХІХ - початок ХХ ст. пройшли під знаком гострого політичного польсько-українського протистояння.
На початку ХХ ст. дійшло до загострення міжнародної ситуації. Сформувалися два антагоністичні військово-політичні блоки - Антанта (Росія, Великобританія, Франція) та Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), - які боролися за сфери впливу. Результатом цього став вибух в 1914 р. Першої світової війни. У цьому конфлікті як польські, так і українські (крім москвофілів) політичні партії Галичини підтримали Відень. Натомість вони сподівалися на допомогу Австрії у відбудові власних національних держав.
16 серпня 1914 р. після дводенних нарад польського Сеймового кола* було прийнято рішення про беззастережну боротьбу з Росією та утворення Головного національного комітету. Під цією декларацією підписалися всі вагомі польські політичні партії, включно з ендеками та "подоляками". Як вважав польський історик В. Побуг-Маліновський, така позиція галицької ендеції була не до кінця щирою45 і мала тактичний характер, оскільки Р. Дмовс
- Київ+380960830922