Розділ 2.
Особливості реалізації глобалізаційної функції МВФ та Світового банку
2.1. Реалізація цільової функції МВФ та Світового банку в країнах, що розвиваються
Країни, що розвиваються, являють собою безпосередній об'єкт діяльності міжнародних фінансових організацій. Пояснити це можна роллю, яку вони відіграють у розвитку світової економіки, їх особливим місцем у сучасній світогосподарській системі. По-перше, це найбільші в світі постачальники мінеральної та сільськогосподарської сировини і дешевої робочої сили; по-друге, це найменш розвинені країни світу; по-третє, це країни, які через відсутність внутрішніх ринків або їх незначну ємність змушені формувати свої народногосподарські структури переважно як додатки до структур економічно розвинених країн. Саме через це їхнє місце у світовій економіці визначається певною економічною залежністю від своїх колишніх метрополій та міжнародних організацій, які намагаються підтримувати цей статус.
Міжнародні фінансові організації є тими структурами, які, на відміну від інших міжнародних суб'єктів, прагнуть поєднати підтримку економічного розвитку і його стимулювання із закріпленням визначеного місця країн, що розвиваються, в глобальній економічній системі. У їх цільовій функції стосовно даних країн чітко простежується тенденція підтягування економічного рівня цих країн до такого, який відповідає потребам розвитку економічно розвинених країн. Кожен крок на вищий щабель останніх означає необхідність підтягування перших також на щабель вище, залишаючи при цьому розрив у щаблях досить істотним. У цій політиці відображаються глобальна конкуренція і глобальні конкурентні переваги. У такий спосіб закріплюється асиметричність світового економічного розвитку, незважаючи на прогрес обох його складових.
Як на практиці міжнародні фінансові організації розбудовують свої відносини з країнами, що розвиваються, досягаючи при цьому бажаних результатів?
Загальна характеристика, яка передбачає суто статистичний аналіз, дає таку картину цих відносин.
МВФ. Кредити, які надаються цією установою країнам, що розвиваються, розподіляються на дві категорії: угоди (надання Фондом позик із власних ресурсів) та операції (надання посередницьких та технічних послуг з використанням запозичених коштів). На різних етапах своєї діяльності МВФ використовував для реалізації своєї цільової функції найрізноманітніші механізми, вибір яких в кожному конкретному випадку визначався специфікою проблем, що стоять на кожному конкретному етапі як перед окремим позичальником, так і перед співтовариством загалом.
Отже, категорія кредитів "угоди".
Найбільш поширеним видом цієї категорії кредитів є надання позик в рамках звичайних механізмів. На кінець 1999 року (табл. Б.1. додаток Б) сума відкритих по цій лінії кредитів становила близько 30 млрд. СДР, а на кінець 2002 року сума заборгованості збільшилась до 39 млрд. СДР. Особливість надання цих кредитів полягала в тому, що за політичними мотивами вони давалася і тим країнам, що розвиваються, які хронічно не виконують взятих на себе зобов'язань.
Найбільш поширеним звичайним механізмом кредитування є кредити підтримки (Stand-by). Спочатку вони призначалися для фінансування поточного дефіциту країн, що розвиваються, а з 1961 р. стали надаватися і на запобігання дестабілізуючого відпливу капіталів. Останнім часом вони, як правило, відповідають меті фінансового забезпечення структурної перебудови в країнах-реципієнтах та спрямовуються на розв'язання макроекономічних проблем, що постають у цих країнах.
Найбільші обсяги відкритих кредитних ліній за програмою Stand-by, зосереджено в Латинській Америці і Карибському басейні. За всю історію існування Фонду найбільші за розмірами кредити цього типу були надані протягом 1998р. Південній Кореї (15,5 млрд. СДР), Індонезії (7,4 млрд. СДР), Бразилії (13 млрд. СДР), Таїланду ( близько 3 млрд. СДР), протягом 1999 р. Мексиці (3 млрд. СДР), протягом 2000р. Аргентині (затверджена сума кредиту 16,9 млрд.СДР) та Бразилії (12 млрд. СДР) та у 2002 році було затверджено Бразилії річну угоду на суму 22,8 млрд. СДР, з яких на кінець року країна отримала лише 21%. Обов'язковою умовою надання цих кредитів були вимоги щодо скорочення дефіциту державного бюджету, наприклад, для Південної Кореї - до 4%, Індонезії - до 8,5%, для Таїланду - до 2%. Окрім цього, МВФ висував й інші умови.
З Південною Кореєю, наприклад, була досягнута угода про реорганізацію економіки шляхом допуску іноземних банків і страхових компаній на внутрішній фінансовий ринок, підвищення рівня незалежності центрального банку при одночасному поліпшенню структури кредитів, що надаються національними банками (власне відмова від протекціонізму), дозволи іноземцям купувати контрольні пакети акцій національних корпорацій, зняття обмежень на імпорт споживчих товарів тощо. Умови надання кредиту Таїланду були "скромнішими". Від країни вимагалося скоротити частку короткострокових зовнішніх кредитів, зміцнити банківську систему, послаблену спекулятивними кредитами, підвищити продуктивність праці.
Інший широко вживаний у відносинах з країнами, що розвиваються, кредитний механізм - ЕФФ - розширений кредитний механізм. Він виник у 1974 р. і до початку 90-х років вважався найбільш прийнятним, оскільки через умови надання відкривалися привабливі можливості для реалізації середньострокових програм економічних перетворень. У кінці 80-х років, коли ці кредити отримували лише вказані країни, сума щорічно наданих кредитів становила 190-500 млн. СДР.
Найбільші кредити в рамках цього механізму було надано Індії, Бразилії та наприкінці 90-х років - Аргентині та Індонезії. У 1981 р. Індії було виділено 5 млрд. СДР, проте вона використала лише трохи більше за 2 млрд. і в 1984 р. угоду було анульовано. Бразилії було виділено кредит у 1983 р. на суму в 4,2 млрд. СДР[119]73., у 1998р. Аргентина отримала кредит на суму 2 млрд. СДР, а Індонезії було затверджено кредит на суму 5,3 млрд.СДР, з яких країн