РОЗДІЛ 2
ЗВУКОВА СИМВОЛІКА АНГЛІЙСЬКИХ ПОЧАТКОВИХ ПРИГОЛОСНИХ СПОЛУЧЕНЬ
2.1. Результати попередніх досліджень приголосних звукосполучень
Античні автори, особливо стоїки, пов'язували походження первісних слів із вимовою деяких звуків, які завдяки враженню, що вони створювали, викликали в більшості людей певні уявлення (наприклад, r - різкість, l - м'якість). Варто також згадати слова В. Скалічки, який стверджував, що "звук чи група звуків самі собою вже сигналізують про наявність якогось значення чи відтінку значення" [146, c. 286]. Аналізуючи знакові властивості звуків, лінгвісти часто звертали та звертають увагу на таке явище, як початкові сполучення двох (іноді трьох) приголосних. Так само, як окремим звукам, їм приписують символічні значення. Приголосні сполучення є характерною рисою багатьох мов світу. Наприклад, при вивченні 104 мов було підраховано, що 39% з них мали тільки початкові приголосні сполучення, 13% - кінцеві приголосні сполучення, а решта 48% - приголосні сполучення і в початковій і в кінцевій позиціях [230, с. 1]. В англійській мові третина односкладних слів починається з приголосного сполучення, вони ж переважають у кінцевих позиціях. Ця перевага зумовлюється додаванням фонем, які вказують на граматичні морфеми /s, z, t, d/. Якщо виключити такі морфофонемні сполучення, тоді тільки 18% англійських односкладових слів закінчуються приголосними сполученнями [230]. Англійська мова особливо багата на такий тип підсилюючих форм, як символічні. Символічні форми мають зміст (конотацію), який демонструє значення швидше за інші мовні форми. Ще Р. Вескот помітив, що велика кількість англійських слів починається з фонестем, які складаються з однієї, двох або трьох приголосних. Він вважав, що фонестеми - це об'єктивна група, єдність, яка передає спеціальні сенсорні ефекти, особливо звукові [283].
Широкий спектр значень консонантних комплексів наведений Ш. де Бросом, який виводив експресивні якості приголосних із типу артикуляційного руху чи з розташування голосових органів при вимові звука. Таким комплексам, як, наприклад, Fr-, Tr-, Gr-, приписувались значення "зусилля для розриву; перетинати, сходити, підніматися", а сполученням Cl-,Gl- - "полірування, слизький спуск" [175]. Як бачимо, автор припускає можливість синонімічних відносин між певними комплексами (особливо з r та l). Серед цілого ряду позитивних моментів роботи слід підкреслити залучення, крім французької, інших мов (латинь, англійська), звернення уваги не тільки на початкові звукокомплекси, але й на кінцеві, а також на контактні та дистантні сполучення.
У ХІХ ст. з'являється "Словник коренів та похідних слів французької мови" Ф. Шаррасена (1842) [180]. Словник цікавий тим, що більша частина слів розглядається автором як похідні від двофонемних коренів (консонантних звукокомплексів), які мають певне інваріантне значення. Лексика словника організована за формально-семантичними групами, а значення слова виводиться із суми значень його морфологічних компонентів. На жаль, у праці відсутнє теоретичне обґрунтування в галузі етимології й варіативності морфем (особливо одно- та двофонемних).
Сучасний етап звукосимволічного напрямку характеризується всезростаючим інтересом до звукосполучень. У своєму "Фонетичному трактаті" М. Граммон приділяє увагу "комбінаціям імпресивних значень" [204], особливо з фонемами r та l. М. Граммон розглядає комбінацію двох приголосних фонем як об'єднання звуконаслідувальних чи звукосимволічних властивостей кожної з них. Так, звукокомплекс Fr- семантично "розшифровується" як "подув" (значення f) та "дряпання" (значення r); сполучення f з l означає об'єднання "подуву" з "рідким станом" і т.д.
Не залишив поза увагою сполучення приголосних і Ф.В. Хаусхолдер. Він вживає термін "фонестема" по відношенню до консонантного звукокомплексу, та визначає її як "фонему чи комплекс фонем, спільний для групи слів і такий, що має загальний елемент значення чи функцію" [212, c. 83-84]. Проаналізувавши наголошений звук [Л] у 266 односкладових словах літературної та 400 словах діалектної англійської мови, Ф. Хаусхолдер дійшов висновку, що 75% лексики літературної мови та майже всі діалектні слова містять фонестеми. Найбагатшою фонестемами серед 9 семантичних груп, виділеною дослідниками, виявилась та, в яку входили іменники зі значеннями презирства, відрази, несхвалення, ворожості і т.п.
Дж. Р. Ферт ставив питання про словотворчий статус сполучення фонем та окремих фонем у складі ономатопів, він також ввів у науковий ужиток термін phonestheme ("фонестема"). Не будучи затятим прихильником звукосимволізму, як інгерентної властивості звуків, він не заперечує наявності певної фонестетичної функції в різних консонантних груп (St-, Gr-, Squ-, Str-, Sn-, Sm- тощо), хоча "семантична" функція, вважає він, може бути зрозумілою тільки по відношенню до загального ситуативного контексту в кожному конкретному випадку [195, c. 44]. Він акцентував увагу на тому, що фонестема є сполученням фонем, яке повторюється за аналогією з морфемою, і з цими сполученнями чітко асоціюється деякий зміст або значення при повній відсутності морфологізації решти словоформи [196].
Ю. Найда, описуючи ієрархію семантичних елементів, говорить про частину морфеми (наприклад, sl- в slip), як про одну з одиниць мови, наділену значенням. Він схильний розглядати фонестеми як семи, тобто мінімальні одиниці змісту, що співвідносяться з відповідними одиницями системи вираження [237, c. 6].
Переглядаючи традиційне поняття "морфеми", Д. Болінджер відводить консонантним групам (початковим та кінцевим) роль "афективних морфем", чи "фонестем" [172, c. 130]. Автор все ж не дуже категоричний у визначенні межі між загальноприйнятим поняттям морфеми та "субморфемним диференціалом" (тобто значимими одиницями, які складають морфему), тому що мова не показує таких розмежувань [172, с. 134].
В унісон з даними ідеями, З. Харріс наголошує, якщо дослідник бажає знайти мовні елементи, які б корелювали зі значенням, то йо
- Київ+380960830922