Розділ 2.
Виникнення та діяльність українських допоміжних частин
та підрозділів німецьких збройних сил в Україні
2.1. Частини вермахту в Рейхскомісаріаті „Україна” та політичні передумови
залучення українців до військової колаборації
Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни гітлерівські війська
окупували переважну частину України. Галичину було приєднано до
Генерал-Губернаторства (далі – ГГ), Буковину і Трансністрію (зону довкола Одеси
та Ізмаїлу) – передано Румунії. Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська,
Житомирська, Київська, Полтавська, Кіровоградська, Дніпропетровська,
Миколаївська, Запорізька, Кримська і частина Тернопільської та Вінницької
областей увійшли до Рейхскомісаріату “Україна” (далі – РКУ)*
[* Детальніше про структуру РКУ в наступному розділі]. У прифронтовій смузі
окуповані українські землі перебували під управлінням тилового командування
груп армій вермахту. Ця смуга включала Сталінську (Донецьку), Харківську,
Ворошиловградську (Луганську) та Чернігівську області, частину Курської та
Воронезької областей РСФСР. В майбутньому їх планувалося передати до складу
РКУ. У кількох Генеральних Комісаріатах співіснували дві влади – цивільна та
військова. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно, та в Криму.
На “перехідний час”, тобто до закінчення воєнних дій на Східному фронті, для
допомоги поліції на території РКУ залишались охоронні дивізії вермахту
(Sicherungsdivisionen Nr. 213, 454, 444, i частково 403). Бойова група
охоронної дивізії включала тільки один посилений піхотний полк, решту ж
становили тимчасові окупаційні органи для нещодавно зайнятих територій [292, с.
622]. У 1942 році для їх підтримки були створені ще три окремі полки
(Sicherungsregimenter Nr. 4, 46, 57) [341, с. 29; 294, с. 122]. Крім цих
частин, для охорони важливих для армії об’єктів по всій території України були
розкидані окремі охоронні батальйони (Landesschutzen bataillonen 351, 353, 439,
560, 568, 783, 788, 842).
Ці частини і з’єднання комплектувались резервістами старшого віку, були
обмежені в озброєнні і забезпеченні особовим складом, тому рівень їхньої
боєздатності був порівняно невисокий. Здебільшого вони були розосереджені по
районах в якості місцевих і польових комендатур (Orts- und Feldkommandatur) та
гарнізонів. Батальйони “ландшутц” („територіальна охорона”) початково були
прикріплені до таборів військовополонених, охорону яких вони здійснювали, але з
1942 р. їх почали застосовувати і до антипартизанських операцій. У сільській
місцевості прифронтової смуги окупаційні функції здійснювали невеликі
моторизовані підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie).
У залежності від характеру і місця дій, охоронні частини і з’єднання були
підпорядковані командувачу вермахту в РКУ (Wehrmacht Befehlshaber Ukraine), або
командувачам тилових районів груп армій в зоні військового командування (гр. а.
“Південь”, згодом в різний час гр. а. “А”, “Б”, “Дон”, “Південна Україна”,
“Північна Україна”, генеральне командування “Крим”). Крім охоронних частин, у
випадку крайньої необхідності, для придушення партизанського руху і здійснення
окупаційних функцій (передусім збору контрибуцій) застосовувались 143 і 147
резервні дивізії, що підпорядкувались командувачу вермахту в Україні, і 153
резервна дивізія в складі гр. а. “А” в Криму [292, с. 395-396]. Єдине поліційне
з’єднання, що існувало на 1941 рік, 4 поліційна моторизована дивізія військ СС,
з самого початку радянсько-німецької війни була кинута на фронт, і за своїм
призначенням так ніколи і не застосовувалась.
Крім німецьких з’єднань, окупаційні функції здійснювали ще угорські війська в
складі трьох дивізій, але постійно в РКУ перебувала тільки одна – 105 легка
піхотна, двохполкового складу. Уряд Словаччини надав у розпорядження ІІІ Рейху
свої дві дивізії, моторизовану і охоронну, остання з яких („Zaistovacia
divizia”) з листопада 1941 р. використовувалась на території РКУ. Вона
складалась з двох піхотних і одного артилерійського полку, і контролювала
територію в трикутнику Фастів-Житомир-Овруч та прилеглі райони Південної
Білорусі. Проте дивізія проявила себе, як ненадійна, і була розформована
навесні 1943 р.
На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жодної можливості
створення українських збройних формувань. Про це чітко висловився сам Гітлер на
нараді вищого політичного керівництва ІІІ Рейху 16 липня 1941 р.: “Навіть якщо
спочатку може здатися легким залучення будь-яких чужих, підкорених народів до
військової допомоги – все це невірно!... Тільки німцю дозволено носити зброю, а
не слов’янину, не чеху, не козаку і не українцю!” [216, Т. 3, с. 567].
Негативне ставлення Гітлера до цього питання було широко відоме, а ті проекти
національних армій, які до нього доходили, категорично відкидались, часто з
негативними наслідками для їх подавачів. Так, у відповідь на пропозицію
фельдмаршала Ф. фон Бока про створення російських збройних формувань, в штаб
групи армій “Центр” було надіслано “Роз’яснення”, в якому зазначено: “Ми ні від
чого і ні від кого Росію не визволяємо. Ми її – завойовуємо. ... Ми не
потребуємо ніякої російської національної армії і не збираємося формувати
ніякого російського уряду” [232, с. 658-659]. Українців від росіян Гітлер не
відрізняв, навпаки, він підкреслював, що “Україна – це матір Росії, тому вони
не можуть воювати одне з одним”. Повторюючи думку фюрера, Г. Гіммлер свої
накази по поліції адресував “для України та інших російських областей” [2, Т.1,
арк. 80].
Тобто, Гітлер мислив виключно тисячолітніми категоріями, не завжди помічаючи
реалії сьогодення. Він чіт
- Київ+380960830922