Розділ 2.
Регіональна складова європейського інтеграційного процесу
2.1. Інтеграційні регіональні моделі ХХІ ст.
Академік Ю.Пахомов, визначаючи особливості сучасної системи світового
господарства, досить слушно зауважує: “Нова система протиріч, що складається у
планетарних масштабах, буде засновуватися на наростаючому розходженні у рівнях
життя та перспективах існування між групою багатих держав та оточуючих її
бідних” [95, c. 16].
Заявлені протиріччя дещо нівелюються в умовах великого інтеграційного
угрупування, до яких відносяться ЄС та НАФТА.
Посилення глобалізації суспільного життя наприкінці ХХ – початку ХХІ століття
суттєво змінило традиційні уявлення про інтеграцію світогосподарських процесів
на регіональному та субрегіональному рівнях. У зв'язку з цим, концепції
інтеграції, що існують зараз, зокрема комунікативна (К.Дойча), функціональна
(Т.Парсона), уніфікаційна (Е.Етціоні) та неофункціональна (Е.Гааза) не повною
мірою пояснюють характер процесів, що панують у світі. Це пов'язано як з
поглибленням самої інтеграції, так і з виникненням нових її форм, які жоден з
перелічених вище авторів не зміг вписати у пропоновану ним ідею.
Концепція поетапності, що була запропонована архітекторами європейської
інтеграції Жаном Моне та Робертом Шуманом, наприкінці ХХ століття значно
звузила свої часові рамки, а через це вступ нових членів до ЄС та їх швидка
доінтеграційна та післяінтеграційна трансформація викликає цілком риторичне
запитання щодо кінцевих регіональних рамок розширення. Не менше сумнівів
породжує проблема цілісності союзу після приєднання нових членів та відповідної
їх ідентифікації в нових межах.
Для політиків та науковців, що прагматично мислять, найбільш важливими є три
такі питання:
визначення умов вступу нових членів;
рівень готовності союзу до коінтеграції інших територій;
переваги та недоліки, які несуть у собі варіанти розширення та адаптації.
Методологи та філософи розглядають проблеми стійкості дещо в іншому ракурсі.
Сталість союзу визначається не стільки економічним зростанням, скільки
соціальними перевагами, які несе в собі об'єднання. Майк Гедес, відомий
американський економіст, аналізуючи ідеї “Соціального виключення” (компоненти
соціальної політики) в Євросоюзі, проблеми локальних криз і локального
співробітництва, наводить свою схему бачення меж нової ортодоксії локального
партнерства. У загальному вигляді вона виглядає таким чином:
Диференціація знання
Трасти
Політика координації та інтеграції
Політика інновацій
Ресурсний вплив та синергізм
[226, p. 790]
Ідеї синергізму, які світова практика розглядає як важливу передумову
інтеграції, стають дедалі поширеними і в Україні. С. Мочерний, приміром, досить
аргументовано окреслює можливості синергетичного підходу в економічному
дослідженні [82]. На підставі цього можна сказати, що регіональне інтеграційне
об'єднання являє собою відкриту поліструктурну систему з високим рівнем
самоорганізації та швидким і динамічним обміном речовиною та енергією з
навколишнім середовищем, а також чітким комплексом блокування зовнішніх та
внутрішніх негативних наслідків, що можуть призвести до руйнації чи ушкодження
окремих структурних компонентів. Пропоноване визначення є неповним через те, що
синергізм у соціально-економічному процесі слід розуміти як спільний результат,
котрий переважає суму окремих ефектів, а через це можна стверджувати, що
інтеграція (як об'єднання) сприяє посиленому соціально-економічному зростанню.
З цим тісним чином переплітається та критика радикальної теорії, яка дедалі
стає популярною саме в методологічних регіональних дослідженнях. Майк Стопер у
своїй статті “Бідність радикальної теорії сьогодні: від пустих обіцянок
марксизму до міражу культурного повороту” говорить про появу нового об'єкта
критики радикалізму – модернізму, який попри все не усуває бодай на
теоретичному рівні суперечності щодо бідності, прав жінок, ставлення до
неєвропейців, довкілля тощо [288].
Методологічна пастка, в яку нерідко потрапляють дослідники, стосується
співвідношення поняття глобальності та регіональності. Прикладом може бути
точка зору Ю. Шинкаренка: “Глобальність у найширшому значенні розуміють як
єдність світу, в якому окремі регіони стають взаємопов'язаними і
взаємозалежними і в якому сама регіональність уже більше не визначається за
класичними геополітичними принципами” [191, с. 25]. В умовах глобалізації
регіони, субрегіони та інші локальні таксономічні одиниці справді знаходяться в
залежності один від одного, але характер та тіснота зазначених зв'язків є
різною, а через це нерівномірність соціально-економічного розвитку буде, швидше
всього посилюватися. З іншого боку, стимулювання політики нівелювання
внутрішніх локальних утворень та зменшених контрастів у прикордонних зонах
сприятиме подальшому розвиткові інтеграційного об'єднання та забезпеченню його
стабільності.
Визначення характеру інтеграційних моделей розвитку країн світу багато у чому є
виключно складним процесом через досить значну розбіжність тлумачення дефініції
“модель” та констатації рівня інтеграції країн світу. У ХХ ст. в системі
соціально-економічних наук ці два поняття трактувалися по-різному, і через це
виникали малозіставні та важкоідентифіковані дефініції, які нерідко автори як
вітчизняні, так і зарубіжні, трактували досить вільно, внаслідок чого
сформувалися складні понятійні конгломерати сутності тих явищ, які в умовах
глобалізації світогосподарських процесів визначаються як домінуючі.
З економічної точки зору будь-яка господарська (країнова, регіональна,
субрегіональна) інтеграційна мо
- Київ+380960830922