РОЗДІЛ 2
ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ
2.1. Реформування системи управління ЄС в умовах економічного та валютного союзу
Важливе питання щодо структури економічного управління в ЄС полягає в тому, які державні економічні функції повинні бути передані на союзний рівень, а які повинні залишатися на рівні держав? Аналіз багатоярусного уряду дозволяє встановити принципи перерозподілу регулятивних функцій між цими рівнями.
Рівень ЄС визначається різними за характером регулятивними нормами щодо внутрішнього ринку та спільних політик. Принципи вільного руху товарів, послуг та факторів виробництва є ключовими для створення сприятливих умов для внутрішнього ринку. Само по собі існування таких принципів значно обмежує регулятивну автономію держав-членів, тому що, національні правила, які є бар'єром для вільного руху товарів, послуг та факторів виробництва, вони можуть бути заборонені європейським законодавством [45, С. 18]. Часто національні регулятивні акти відображають європейські директиви, інтегровані до національного законодавства. Деякі політики, що мають сильний регулятивний зміст (наприклад, торгівельна політика) повністю перейшли на рівень Європейського Союзу.
Регулювання на національному рівні залишилось в трьох важливих сферах. По-перше, за принципом субсидіарності держави мають право регулювати внутрішню економічну діяльність, яка не впливає на міждержавні економічні потоки товарів, послуг та факторів виробництва [46, С. 27]. Отже національні правила щодо робочих годин магазинів, швидкісних лімітів та рівня штрафів за забруднення ґрунту підпадають під цей принцип. По-друге, національні держави можуть регулювати в незалежності від правил ЄС ті види діяльності, які не впливають на свободу руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Припустимо, що ЄС встановила свої стандарти для однієї категорії товару. А держава вводить свої, більш суворі стандарти. Це є фрагментацією внутрішнього ринку. Тому ЄС намагався гармонізувати національні стандарти таким чином, щоб національні держави не були зацікавлені у введені більш суворих вимог. В результаті європейські норми стали дуже жорсткими та деталізованими . Через те, що питання стандартизації Рада ЄС вирішує за принципом одноголосності, держави використовували політику тиску на інститути Союзу. В результаті регулятивний процес в цій сфері виявився неефективним: національні стандарти залишились несумісними один з одним. Такий "дефект регулювання" було виправлено завдяки новій стратегії. Головним став принцип "взаємного визнання": національні стандарти "поза норм ЄС" можуть бути впроваджені, але вони не стосуються імпорту з інших країн ЄС.
По-третє, держави мають право регулювати незалежно від ЄС у разі, якщо відхилення від вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили узгоджені на європейському рівні. Така політична домовленість не завжди виправдана з економічної точки зору, але після програми ЄС-1992 сфер, що підпадають під цей вид регулювання, залишилося відносно мало. На товарному ринку прикладами є газова та електроенергетична галузі, але й вони були частково лібералізовані в 1998-1999 роках. Телекомунікаційні та поштові послуги були майже повністю лібералізовані в 1998 році. На ринку факторів виробництва такою сферою залишається ринок праці.
Нова регулятивна стратегія ЄС складається з політичної, правової та регулятивної скадових. Політична складова стратегії полягає в більш широкому використанні принципу кваліфікованої більшості при прийнятті рішень щодо єдиного ринку. Правова складова закріплює принцип взаємного визнання, а п'ять елементів регулятивної складової - це: вільний рух товарів, послуг та факторів виробництва, субсидіарність, гармонізація, зближення та "взаємне визнання".
Єдиний Європейський Акт затвердив де-юре і де-факто принцип прийняття рішень щодо більшості сфер внутрішнього ринку кваліфікованою більшістю. Угода в Ніцці ще більш розширила практику прийняття рішень кваліфікованою більшістю, навіть в Європейській Раді. Цей принцип дозволив знизити витрати, пов'язані з процесом регулювання, а також вигоди від блокування того чи іншого рішення.
Правова частина стратегії бере свій початок у сімдесятих роках. Рішення по справі Dessonville містило економічне визначення регулятивних бар'єрів на внутрішньому ринку. Бар'єрами були названі "заходи, що мають еквівалентний ефект" з кількісними обмеженнями в торгівлі, які були заборонені статтею 30. Цей підхід дозволив через судові справи знищити сотні регулятивних бар'єрів щодо вільної торгівлі. Другий важливий крок був зроблений після вирішення справи Cassis de Dijon від 1979 року, яке впроваджувало принцип взаємного визнання. Національні стандарти можуть розрізнятися, але їх цілі в різних країнах визнаються еквівалентними [47, С. 227]. Юридичне застосування цього принципу допомогло позбавитись від великої кількості регулятивних норм та зробило непотрібним важкий процес зближення національних стандартів, який часто гальмувався з технічних причин, а не з причин, пов'язаних з регулюванням.
Як і принцип кваліфікованої більшості, принцип взаємного визнання значно вплинув на політику держав ЄС. По-перше, стало зрозуміло, що "необхідність діяти" на європейському рівні не визнається у випадку розглядання цілей, пов'язаних з охороною здоров'я, прав споживача чи навколишнього середовища. Практичним результатом такого висновку стало зменшення регулятивного тиску з боку ЄС та повна свобода національного регулювання щодо різних технічних та інших стандартів. На обох рівнях управління значно зменшувались можливість виникнення "дефектного" регулювання та пов'язаних з цим витрати. По-друге, було переглянуто методи зближення національних систем регулювання у випадку, коли виникали сумніви відносно еквівалентності цілей регулювання. Такі цілі чітко визначались в директивах ЄС, але подальша спеціалізація віддавалася в компетенцію або європейських, або національних стандартів.
Економічні переваги нової