Вы здесь

Державний механізм регулювання корпоративного сектора економіки

Автор: 
Птащенко Ліана Олександрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U002876
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВАЖЕЛІВ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРА
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
За роки незалежності нашої країни ледве не єдиним послідовним напрямом
реформувань економіки і суспільства в цілому стали процеси роздержавлення.
Формування ефективного корпоративного сектора економіки в значній мірі залежить
від моделі, яку застосовує держава під час трансформаційних процесів,
послідовності впроваджуваних заходів, основних напрямів та пріоритетів
державної політики в сфері корпоративних відносин. Щоб виявити недоліки у
формуванні ефективного корпоративного сектора необхідно, перш за все,
проаналізувати передумови та першопричини, якими є роздержавлення і
приватизація.
2.1. Соціально-політичні та економічні умови формування корпоративного сектора
в процесі приватизації
Переходу до ринкової системи економічних відносин передував часовий проміжок з
1985 до 1988р., який В. Ларцев [64] охарактеризував як період поверхневих,
“косметичних” змін діючої економічної системи, коли розвиток будь-яких
альтернативних форм власності розглядали в контексті багатоукладної
соціалістичної економіки з домінуючим державним сектором. Економічну реформу
було спрямовано тільки на підвищення ефективності централізовано планової
економіки, а не на її радикальне перетворення.
Наприкінці 80-х років в колишньому СРСР почалися перші спроби економічних
перетворень, в основу яких було покладено впровадження в соціалістичну
економіку елементів ринкових відносин. В цей період прийнято закони СРСР “Про
кооперацію”, “Про державне підприємство” та “Про власність”.
З метою придбання підприємствами власного, відокремленого майна, яким вони
могли б відповідати за своїми зобов’язаннями, було створено ряд юридичних
конструкцій, які закріплювались законодавчо.
Це, зокрема, концепції повного господарського розрахунку, оренди,
акціонування. Останній ґрунтувався на об’єднанні майна різних власників і був
ближче до приватизації в її традиційному розумінні. Постановою Ради Міністрів
СРСР від 19.06.90р. №590 “Про затвердження Положення про акціонерні товариства
та товариства з обмеженою відповідальністю і Положення про цінні папери” було
закріплено низьку суто приватизаційних норм, закладено правове підґрунтя для
створення в СРСР господарських товариств загально прийнятого типу. З цього
періоду почався етап зародження акціонерних товариств. Поширення набули два
основні типи акцій: акції трудового колективу та акції підприємства. Проте
акції за своїм змістом були просто облігаціями, так як не давали їх власникам
прав на участь в управлінні підприємством.
В цей же час почалися спроби реформування сільськогосподарського сектору. Нове
положення про колгоспи допускало можливість існування орендних відносин. Але
фермерський рух не набув поширення через відсутність сільськогосподарської
техніки, ефективної системи реалізації продукції споживачу, не сприйняття
місцевими адміністраціями та керівниками сільськогосподарських підприємств
нової форми господарювання як виклик їх безконтрольній владі.
Отже, на практиці перелічені юридичні конструкції виявилися непослідовними,
малоефективними важелями реформування економічних відносин. Ефективність
економіки могла б бути забезпечена лише за наявності недержавного сектору,
тобто державне майно на певних умовах і відповідно до певних процедур повинно
було передаватися у приватну власність.
Перед молодою Українською державою постало питання створення умов для
трансформації одержавленої власності в її багатоманітні форми.
Так, починаючи з 1990 року, з’явилися поняття „роздержавлення” і
„приватизація”. Мета в них одна – прискорене створення необхідних умов для
функціонування повноцінної ринкової економіки. Однак, між ними існує і певна
відмінність. В перших програмах приватизації роздержавлення визначалось як
процес корпоратизації, демонополізації, реструктуризації, тобто, здійснення
підготовчих заходів до приватизації. Приватизація державного майна виступає як
відчуження власності, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності,
на користь фізичних і недержавних юридичних осіб [66, с.258]. Сьогодні під
роздержавленням ми розуміємо формування різноманітних суб’єктів підприємницької
діяльності всіх недержавних форм власності і ліквідацію майнової монополії
держави в підприємницьких відносинах. Тобто, поняття „роздержавлення” набуло
ширшого значення, ніж поняття „приватизація”.
При конструюванні моделей подальшого прискорення розвитку економіки,
забезпечення темпів її зростання передбачалося лікування хронічної
неефективності постсоціалістичних державних підприємств, створення справжньої
системи власності [65, с.84].
Обговорюючи проблеми переходу до ринкової економіки, науковці вважали, що так
як суспільна власність не забезпечила підвищення ефективності економіки, акцент
зроблено на приватизації, яка дасть змогу економіці функціонувати краще, ніж в
альтернативній системі [67]. Полемізуючи по цій проблемі, І.Лукінов зазначав,
що у суть стратегії соціально-економічного розвитку України було закладено аж
ніяк не механічне перетворення діючої системи в „капіталізм” чи „соціалізм” в
його ідеальних уявленнях мислителів, а пошуки і вибір принципово нової моделі,
яка б втілювала в собі найкращі якості [4, с.318]. У процесі реформування
економік постсоціалістичних країн була лише необхідність структурних змін в
економіці без змін суспільного устрою. Тобто, створення конкурентного
середовища не є і не може бути об’єктивною умовою знищення соціальних досягнень
і гарантій соціалістичного устрою [69, с.84]. З таким підходом н