Ви є тут

Розвиток приватного сектора в економіці України (інституційний аналіз)

Автор: 
Саніна Ольга Романівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U003126
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ІНСТИТУЦІЙНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ПРИВАТНОГО СЕКТОРА В УКРАЇНІ
2.1. Етапи становлення та структура приватного сектора економіки України
З часу здобуття Україною незалежності в її економіці відбуваються докорінні
зміни, кінцевим результатом яких має стати побудова ефективної ринкової системи
господарювання. Ядром такої системи є приватний сектор. Проаналізуємо етапи
становлення приватного сектора та його сучасну структуру, що дозволить краще
зрозуміти в якому руслі має надалі він розвиватися.
Дослідницькі зусилля будуть спрямовані на визначення хронологічних рамок й
аналіз двох основних етапів формування та розвитку приватного сектора України:
його становлення як компонента національної економіки;
розширення і зміцнення його позицій.
Характерною ознакою першого етапу є широкомасштабна приватизація державної
власності, а другого – швидке збільшення на базі приватної власності кількості
нових підприємницьких структур та адекватних умов для підприємницької
діяльності (Додаток Д, рис. Д.1). Такий підхід дозволить зосередитися на
дослідженні двох способів розширення меж приватного сектора, – через
(1) приватизацію державного майна та (2) збільшення кількості новостворених
приватних фірм. В такий спосіб ми можемо аналізувати лише одну (найважливішу)
частину приватного сектора – підприємницьку його складову. Не менш важливим
завданням нашого аналізу є вивчення сучасних тенденцій розвитку вітчизняних
домогосподарств.
Розглянемо перший шлях розширення меж приватного сектора економіки України. У
широкому розумінні приватизацію слід розглядати не тільки, як технічну
процедуру передачі активів з державного сектора в приватний, але і як
фундаментальний процес формування інституційних передумов для подальшого
розвитку приватного сектора [136, с.58]. Від прийняття базових приватизаційних
законів в Україні до приватизованого сегменту приватного сектора було
переведено понад 96 тис. державних та комунальних об’єктів у т. ч. у 2000-2004
pp. – понад 28 тис. об’єктів [158, с.326]. За цей період державну форму
власності змінило більше 25 тис. об’єктів, комунальну – більше 71 тис.
об’єктів, тобто 25,7% усіх приватизованих об’єктів, що раніше належали до
державної власності та 75,3% до комунальної власності (табл. 2.1).
Таблиця 2.1. Хід приватизації підприємств державної та комунальної форм
власності
Всього*
Кількість об’єктів, які змінили форму власності

1994
1995
1997
1998
1999
2000
2001
2002
2003
2004
2005 січень -
серпень
В цілому по економіці
96604
8249
16211
8494
5371
5177
5201
6023
6150
6546
6155
3153
Державної форми власності
25091
2731
4098
1880
1683
1488
1596
1556
1461
1405
1066
590
Комунальної форми власності
71513
5518
12113
6614
3688
3689
3605
4467
4689
5141
5089
2563
Структура реформування власності України, %

В цілому по економіці
100
100
100
100
100
100
100
100
100
100
100
100
Державної форми власності
25,7
33,1
25,3
22,1
31,3
28,7
30,7
25,8
23,8
21,5
17,3
18,7
Комунальної форми власності
75,3
66,9
74,7
77,9
68,7
71,3
69,3
74,2
76,2
78,5
82,7
81,3
* З початку процесу приватизації до 2004 р.
Складено за: Послання Президента України до Верховної Ради України „Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році”. – К.: Інф. – вид. центр
Держкомстату України, 2004. – С. 326; Основні показники економічного та
соціального розвитку України. – [Цит .2005, 25 листопада]. – Доступний з:

Становлення приватизованого сегмента приватного сектора в Україні можна умовно
поділити на чотири підетапи: передприватизаційний (1988-1992 рр.),
колективно-орендної приватизації (1992-1994 рр.); масової приватизації
(1995-1998 рр.), індивідуальної грошової приватизації (початок 1999 р.) [158;
6, с.134].
Витоки української приватизації слід шукати ще в горбачовській перебудові. Інша
річ, що це була не офіційна, а тіньова, номенклатурно-бюрократична
приватизація. Отож, перший її етап розпочався ще у 1988 р. в межах колишнього
СРСР від часу фактичного дозволу приватного підприємництва у формі кооперативів
[216, с.133]. Як відомо, слабкий державний контроль над приватним капіталом
тоді сприяв активному його зростанню. У той час практично кожний суб’єкт
підприємництва розвивав одночасно як легальну, так і тіньову частину свого
бізнесу. Дрібні капітали легко знаходили свою нішу на ринках споживчих товарів
і послуг, оскільки мав місце хронічний їх дефіцит. Середні та великі фірми (за
українськими масштабами) в основі свого зростання мали нееквівалентний обмін
між державним і приватним секторами економіки на користь останнього.
Офіційна приватизація в Україні розпочалася у 1992 році коли було ухвалено
низку важливих законів: Закон України „Про приватизацію державного майна”,
Закон України „Про приватизацію невеликих державних підприємств”, Закон України
„Про приватизаційні папери”, Закон України „Про Державну програму
приватизації”, Закон України „Про особливості приватизації майна в
агропромисловому комплексі”. Тоді ж були законодавчо визначені різні способи
приватизації – залежно від розміру підприємств, їх стану, можливих форм оплати
та типу покупців (Додаток В, табл. В.4).
У межах другого етапу було приватизовано 11 тис. об’єктів, однак передбачені
першою програмою приватизації кількісні її параметри не були дотримані. Більшу
половину підприємств, що перейшли у приватний сектор економіки, становили
середні та великі підприємства. У цей час застосовувалися в основному
неконкурентні способи приватизації, а саме оренда з викупом