РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ В ШКОЛАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ
СТОЛІТТЯ
2.1. Становлення теоретичних засад методів навчання історії за часів
„педагогічного відродження” наприкінці 50-х – на початку 70-х років ХІХ ст.
Наприкінці 50-х – у 60-ті рр. ХІХ ст. розпочався період суспільно-політичного
розвитку Російської імперії, насичений великою кількістю змін у
соціально-економічній, політичній, культурній сферах, період швидкої
трансформації менталітету всіх суспільних верств. Водночас економічні чинники
(поступове формування ринкових відносин, індустріалізація, процеси урбанізації
населення) зумовили створення багатопрофільної системи середньої освіти, що
також сприяло активному розвитку педагогічної думки. Духовні зміни зумовили
пожвавлення педагогічного процесу і відобразились у генезисі педагогічних
поглядів: посилилась увага до питань освіти, виховання і навчання, дидактики,
методики викладання всіх предметів, у тому числі й історії.
Зовнішня політика імперії впливала на внутрішньополітичну ситуацію в країні,
що відбивалось не тільки на діяльності уряду, а й на суспільній свідомості
населення. Це вплинуло на розвиток активності суспільно-педагогічного руху.
Тому поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр. спонукала критику і сплеск з
боку суспільного руху, у тому числі й суспільно-педагогічного як його складової
частини. Вони своєю чергою зумовили започаткування урядом буржуазних реформ
60-х, у тому числі й у сфері освіти [244, с. 146-147]. Такими реформами були:
1) скасування кріпацтва (1861), що перетворило колишніх кріпаків на громадян;
2) запровадження земських самоврядувань (1864) зміцнило місцеве самоврядування
та його вплив на розвиток освіти тощо; 3) судова реформа (1864), що зумовила
появу відкритих судових засідань, сприяла поширенню юридичного захисту
населення; 4) реформа з удосконалення системи освіти (1864) уможливила більший
доступ нижчих верств населення до неї на всіх рівнях, включаючи
університетський, і супроводжувалась послабленням утисків з боку цензури [223,
с. 320-322].
Внаслідок реформ 60-тих рр. ХІХ ст. виник потужний чинник розвитку
загальноосвітньої школи – громадська діяльність, ініціатива. Завдяки їй була
створена так звана неурядова галузь освіти, що поступово, хоч і опосередковано,
стала впливати на шкільну політику уряду [237, с. 143]. Відповідний
громадсько-педагогічний рух (проведення учительських з’їздів тощо) був реакцією
викладачів і науковців на політику уряду в галузі освіти. Коли діяльність уряду
не відповідала громадським інтересам, цей рух намагався компенсувати її
недоліки [244, с.151]. Розглядаючи історичні чинники, що зумовили зміни в
суспільстві, звернемося до поглядів сучасників того періоду. Тогочасні
дослідники вважали, що „ в теперішні часи значно ускладнено умови суспільного
виховання. По закінченню Кримської війни 1854 р. настав час швидких змін
суспільного устрою: звільнення селян від кріпацтва, земські самоврядування,
привселюдний суд та інші нововведення підштовхнули надзвичайну самодіяльність в
усіх прошарках російського населення, багато в чому змінили старий, звичайний
плин його життя... зусилля були спрямовані на видання загальнодоступних книжок
з різних галузей знання, на розширення навчальних програм, покращення методів
викладання світських предметів” [131, с.2]. У цілому деякі автори, наприклад,
учитель історії М.Тимофєєв, уважали цей період розвитку освіти надзвичайно
плідним, зауважуючи, що відповідні роки „були для Росії часом надзвичайного
піднесення в суспільстві розумових інтересів. Він відбився й на педагогіці, для
якої був своєрідною епохою відродження” [227, с.345].
Проблемою, що залишилася від попереднього періоду, був незадовільний стан
методів навчання. Це викликало хвилювання педагогічної громадськості. Так,
харківський історик Д.Багалій зазначав, що на початку ХІХ ст. при Харківському
університеті був створений навчальний комітет з педагогічної частини, який
розглядав питання методів навчання в середніх загальноосвітніх закладах. У
документах комітету констатувалося, що „в усіх школах панували механічні методи
викладання, без розуміння питань з боку учнів” [ 13, с. 1144 ].
У першій половині ХІХ ст. читання й бесіда-відтворення за підручником,
механічне вивчення й переказ школярами розповіді вчителя були найпоширенішими
методами навчання, зокрема історії, проте вимоги до останніх поступово
змінювались, спостерігався поступовий відхід від схоластичних, догматичних
методів викладання. Наприклад, уже Статут гімназій 1828 р. передбачав
необхідність урахування вікових особливостей учнів, привчання їх до самостійних
міркувань. У старших класах не дозволялося механічне вивчення матеріалу
напам’ять. Учителям було рекомендовано ознайомлювати учнів з планом уроку,
читати додаткову літературу окрім посібника. Перевіряти знання рекомендувалося
за допомогою фронтального опитування з використанням наочних засобів: карт,
картин, таблиць [ 177, с.13-14]. Однак, такі прогресивні тенденції в дидактиці
й методиці навчання поч. ХІХ ст. не поширювалися на всю територію Російської
імперії і впроваджувалися повільно.
Протягом 50-60-х рр. ХІХ ст. ці процеси прискорились і супроводжувались іншими
позитивними тенденціями в розвитку теорії і практики освіти. Період стрімкого
злету педагогічних ідей і думок другої пол. ХІХ ст. супроводжувався
започаткуванням і постійним виходом тогочасних професійних журналів:
„Російський педагогічний вісник” (1857 – 1861), „Виховання” (1857 – 1863),
„Учитель” (1858 – 1870), що висвітлювали на своїх сторінках інноваційні погляди
авторів цього етапу
- Київ+380960830922