РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ РЕФОРМУВАННЯ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ОСНОВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ
МАЙНОВИХ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ
2.1. Розбудова інституту прав власності та реалізація суб’єктивного права
власності як організаційно-правовий етап становлення нових економічних відносин
власності в аграрній сфері економіки України
Реформування сільськогосподарської галузі, розвиток аграрного сектора економіки
на засадах приватної власності на землю та майно бере початок з часу
проголошення незалежності у 1991 році, коли на основі прийнятої Верховною Радою
України у липні 1990 року Декларації про державний суверенітет [2], Україна
набула статусу демократичної правової держави та почала розбудовувати свій
власний державний інститут права власності.
Потрібно відмітити, що між вченими ведеться полеміка, щодо розуміння змісту
такого юридичного інституту як інститут права власності. Так, Ю. С. Червоний
акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати
відносини власності [34]. Не погоджуючись з цією думкою О.В. Дзера вважає, що
оскільки норми інституту права власності містяться як у цивільному
законодавстві, так і в інших галузях законодавства – конституційному,
земельному, підприємницькому та ін., це може дати привід вважати інститут права
власності комплексним, багатогалузевим, хоча правові норми інституту права
власності мають переважно цивільне походження, що дає достатньо підстав для
визнання інституту права власності інститутом цивільного права [128, с. 13].
Підтримуючи останню точку зору, відзначимо, що сучасні цивільно-правові форми
майнових відносин власності є наслідком послідовної розбудови законодавчих
основ для подальшого реформування майнових відносин власності, зокрема і в
аграрній сфері економіки.
Відправною точкою для вказаної розбудови певною мірою стали основні елементи
інституту права власності, що містилися у радянському законодавстві, а
встановлення нових правових норм відбувалося шляхом прийняття як нових законів,
так і внесенням змін до вже існуючих, у тому числі і радянських. Так, до
введення в дію у січні 2004 року, прийнятого в січні 2003 року Цивільного
кодексу України [4], із відповідними змінами діяв Цивільний кодекс Української
РСР, прийнятий ще у липні 1963 року.
Досліджуючи етапи становлення інституту права власності, слід окремо зупинитися
на прийнятому Верховною Радою України у лютому 1991 року Законі України “Про
власність” [40], в якому передбачалося три форми власності – індивідуальна
(особиста і приватна трудова), колективна і державна, та відзначити прийняття в
липні 1992 року Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких
законодавчих актів України” [41], яким поняття “індивідуальна власність” було
вилучено та введено нову форму власності – “право приватної власності”, що є
однією з головних основ ринкової економіки. Після вказаних змін цей Закон
України містив таку тезу: “Власність в Українській РСР виступає в таких формах:
приватна, колективна, державна”. Але, у зв’язку із прийняттям невдовзі нових
змін [42], стаття друга “Право власності”, цього Закону, набула наступного,
чинного і на цей час змісту:
“1. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном.
2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує
стабільність правовідносин власності.
3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і
розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.
4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна.
Всі форми власності є рівноправними.
5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для
розвитку всіх форм власності та їх захисту.”
Викладений нами зміст статті 2 Закону України “Про власність” містить важливі
норми цивільного законодавства, які повністю ввійшли до статті 86 Цивільного
Кодексу України на підставі прийнятого 16 грудня 1993 року Закону України “Про
внесення змін до Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів” [43].
Іншим важливим етапом у становленні інституту права власності стало прийняття
28 червня 1996 року нової Конституції України, яка встановила гарантії
здійснення права власності, передбачила створення рівних умов розвитку усіх
форм власності, обмежила підстави примусового вилучення власності, замість
колективної власності запровадила власність юридичних осіб та відокремила
комунальну власність від державної [1].
Конституційні положення знайшли повну реалізацію у Цивільному кодексі 2003
року. Коментуючи вказані положення, вчені відзначають, що за концепцією,
покладеною в їх основу, суб’єкти права власності поділяються на суб’єктів
приватного права та суб’єктів публічного права. Суб’єктами приватного права є:
1) фізичні особи – громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без
громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і
особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2)
юридичні особи – вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними
інвестиціями тощо. Відповідно до суб’єктів публічного права відносяться:
держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні
держави тощо [161, с. 215, 8, 9].
Таким чином, юридичні форми майнових відносин власності визначаються, з однієї
сторони, нормами права приватної власності, у яких суб’єктами права виступають
фізичні та юридичні особи, а з іншої, нормами права державної і комунальної
власності.
Ми підтримуємо сучасне сприйняття юридичних основ відносин власності, як таких
що вже п
- Київ+380960830922